Вивчаючи родовід Кошиців і Порай-Кошиців, можна вивчити історію не лише України, а і Великого Литовського князівства, Речі Посполитої, Російської імперії... «Візьміть будь-яку енциклопедію й ви знайдете там кого-небудь із нашого роду, — зазначає Георгій Миколайович Порай-Кошиць. — Там і академіки, і посли, і священики (у тому числі, і канонізовані), і військові, і співаки, і хормейстери. Є лікарі, педагоги, геологи, художники...» Більш як п’ятнадцять років Георгій Миколайович збирав інформацію про своїх предків. Результатом праці стала книжка (поки що не опублікована), до якої ввійшли дані про 330 осіб (і це без чоловіків і дружин). Але все-таки більшу частину книжки присвячено людині — одній із найголовніших у його житті: батькові Миколі Володимировичу ПОРАЙ-КОШИЦЮ.
— А почалося все від злості. Якось я побачив телепередачу про те, що в 1989 році почалася нова хвиля реабілітації політичних репресованих. Батька вже не було серед живих. Він прожив 98 років, але так і не зрозумів, за що його посадили. Я написав листа, звернувся до СБУ, після чого мене запросили ознайомитися зі справою батька. Ми пішли разом із сином. Полковник Дєдов (живе уособлення системи) дав нам тоненьку папочку. Чотири листочки: показання батька на Лук’янівці і його прохання з таборів про перегляд справи. А ще — сама постанова: такого-то реабілітовано 23 березня 1989 року.
— За якою статтею проходив ваш батько?
— 54-10. Агітація й контрреволюція. Його обвинуватили в тім, що він «не розвантажився перед радянською владою». Мовляв, із дворянської родини, офіцер царської армії, залишилися не ті погляди... Коли я дочитав до кінця постанову, то побачив унизу приписку: «Через відсутність родичів вручити постанову не є можливим». І тут у мене все попливло перед очима. Як же так: постанова від 23 березня 1989 року, а батько помер 19 листопада 1990 року. І перед ним не те що не вибачилися, навіть не потрудилися вручити цей папірець, якого він чекав стільки років. І як не змогли відшукати родичів, якщо в Києві проживали п’ятеро його дітей, онуки, правнуки?! От з цього все і почалося. Мені стало цікаво: скільки ж нас Порай-Кошиців і Кошиців?
Трупи сплавляли, як ліс у Карпатах
— Батько 1893 року народження. В 1911 році він закінчив Київський кадетський корпус, але військовим шляхом не пішов. Служив у Проскурові в земстві. Пам’ятаю, він розповідав: «Ми зарплату одержували золотом і асигнаціями. Але золото не брали. Тому що монети часто губилися. А асигнації: береш у руки — річ». Коли розпочалася Перша світова, його призвали в армію за жеребкуванням. Демобілізувався він в 1917 році, коли полк саморозпустився. Мав звання штабс-капітана (старший лейтенант), два георгіївських хрести: Ганни й Володимира. Якийсь час служив у Москві. Потім його перевели в Київ... Коли тата заарештували, він працював директором з політехнізації київської школи № 79. Тоді у всьому Радянському Союзі відкривалися школи із трудовим вихованням за методом Антона Макаренка. А оскільки в Києві така школа була перша, то в ній училися діти місцевої еліти: Павла Постишева (у той час секретаря ЦК КП(б) України), Всеволода Балицького (голови ГПУ України), обидва сини Євгена Патона.
— Коли Миколу Володимировича заарештували?
— У 1933 році. Заслали на Далекий Схід, і так він потрапив на БАМ. Ув’язнені Бамлага (підрозділ ГУЛАГа) будували Байкало-Амурську магістраль і другу колію Транссибірської магістралі. Найважче працювалося в Горношорії (гірські відроги Малого Хінгану й хребта Турана): скельний ґрунт, круті обриви... Я побував у тих краях, у місті Свободному. Туди гнали потяги з ув’язненими. У місті був фільтрувальний табір. А основний, куди потім потрапив і батько, розташовувався в горах. І щороку склад табору поновлювався на дві третини. Загиблих не ховали. Складали голі трупи штабелями. А коли починався льодохід, їх спускали по дерев’яному жолобу в річку Зея (як у нас у Карпатах ліс сплавляють). Так чинили і в інших таборах. Заледенілі трупи сплавляли по річках. Вони потрапляли в Амур. І після розкриття Амуру трупи зносило в Амурський лиман. Цих «поплавків» було так багато, що в лимані на якийсь час зупинялося судноплавство, доки трупи не зносило в Охотське море.
У травні 1933 року в Бамлазі налічувалося 31414 ув’язнених. Але вже 1 січня 1934 року — ця кількість подвоїлася: 62130 чоловік.
Керував Бамлагом Нафталій Френкель. Родом він з Одеси: комерсант, злодій, був судимий. Страту замінили засланням. Це йому в голову прийшла «геніальна» думка: чому ув’язнені, вороги народу відсиджуються на каторзі й нічого не роблять. Вони мають працювати на благо Батьківщини. Пропозиція сподобалася. Френкеля помилували, прийняли на роботу в ОГПУ. З 1931 по 1933 рік він працював у Біломорбуді. А в 1933 році йому доручили очолити Бамлаг. Френкель запровадив на БАМі заліки: день за два, і день — за три. І заснував значок ударник БАМа. Завдяки цьому значку батько залишився живий. А в 1937 році, врахувавши заліки, його звільнили.
Тато повернувся до Києва. Але жити й працювати в Києві він не мав права. Тоді він написав листа Павлові Постишеву, почекав на вулиці його сина (свого колишнього учня) Віктора Павловича й попросив передати батькові листа з проханням дозволити проживання в Києві. Постишев черконув на листі свою резолюцію. Але коли Постишева заарештували, батька теж «кишнули». І він переїхав до Полтави. Чому до Полтави? Ще коли він навчався в Київському кадетському корпусі, їх щоліта вивозили на літні канікули під Полтаву. Тому ті місця йому були дорогі. Там, у Полтаві, він познайомився з моєю мамою. Там народився я. Перед війною батько забрав до себе бабусю. Вона була хвора на рак. Ще в 1923 році тато возив її в Ленінград. Майбутній професор, академік Олександр Євгенович Порай-Кошиць допоміг батькові влаштувати бабусю в радіологічний інститут. Після лікування бабуся прожила ще 18 років. Коли після заслання батько знову повіз її в Ленінград, виявилося, що лікувати бабусю пізно. Вона померла, коли німці вже бомбили Полтаву...
— Тато воював?
— Його призвали. Колону призовників погнали у бік Харкова. Але налетіли німецькі бомбардувальники, і з 294 чоловік у живих залишилося лише 62. Зібрали вони по селах інструменти, поховали загиблих і... розійшлися. А в Полтаві з начальства вже нікого не було. Працювала тільки контора Червоного Хреста. Туди батько й пішов, щоб розповісти про те, що трапилося, і позначити місце поховання. А йому раптом пропонують: «Залишайся уповноваженим Червоного Хреста в Полтаві». Він погодився. Червоному Хресту вдалося не одну сотню військовополонених витягнути з полтавського й дарницького концтаборів. (Пам’ятаю, як після війни до батька приїжджали врятовані ним чоловіки. Дякували...) І так тривало доти, поки Сталін не оголосив: у нас військовополонених немає, є тільки зрадники. Після цього допомога Червоного Хреста нашим військовополоненим припинилася. Якщо французи й англійці мали можливість одержати з дому продукти, білизну, ліки (і завдяки цьому багато хто залишився в живих), то наші виживали, як могли.
Агент «Мельник»
— Так, забув сказати: коли німці ввійшли в Полтаву, вони виявили в посадці величезні кагати. Це були свіжі поховання людей, розстріляних у потилицю й залитих формаліном. Вивозити «ворогів народу» було ніколи. Тому всіх в’язнів полтавської в’язниці розстріляли. Німці вирішили це використовувати з користю для себе. Наказали професорові Севастьянову, що працював у бургомістраті, організувати громадянську панахиду. Запросили священиків. Місцеві пізнавали своїх рідних. Сльози, крики, прокльони... А німці все знімали на плівку. І ця хроніка обійшла пів-Європи... Звичайно, потрапила й у КДБ. І коли Полтаву визволили, органи знайшли всіх, хто брав участь у панахиді, і розстріляли. Усіх, крім Севастьянова, тому що він на той час виїхав з Полтави й був уже бургомістром Вінниці.
Батько Севастьянова знав. Коли закрили контору Червоного Хреста, батька почали допікати начальник карального загону, давили з жандармерії. Мовляв, Миколо! Ти ж офіцер царської армії, був репресований... Іди служити Німеччині. Тоді батя звернувся по допомогу до Севастьянова. Той йому порадив: «Миколо Володимировичу, тобі треба сховатися й пересидіти. Тільки-но в Росію піде допомога від англійців і американців, німців зупинять. І війна покотиться у зворотний бік». І він направив батька в Яготин, на млин. Тато працював там директором. Удень мололи борошно для німців, а вночі — для партизанів. Але все-таки формально він працював на німців. І коли наші частини підійшли близько, батько зрозумів, що з його походженням, і як ворогові народу, який ще і побував на окупованій території, нічого гарного чекати не варто. І він знову звернувся до Севастьянова, щоб оформити документи для виїзду в Польщу: на себе, маму, мене й сестру Ганну. Севастьянов допоміг. Але коли батько повертався назад, його заарештували у Фастові. Наші частини раптово прорвали лінію фронту, і він опинився на території, яку контролювали радянські війська. Можливо, так і закінчилося б його життя. Але через місяць його... звільнили, викликали в розвідвідділ і запропонували перейти лінію фронту. Мета: добратися до Вінниці й знищити Севастьянова — останнього свідка полтавської трагедії. Нас же залишили в Києві як заручників.
І батько пішов назад у Вінницю. Севастьянова на той час там уже не було. Але навіть якби й був, тато цієї людини ніколи б не зачепив. Він пояснював це так: «Я офіцер, а не вбивця».
...Батько довідався, що за наказом Гітлера Вінницю готують до повного знищення. І мова йшла не тільки про ставку Гітлера «Вервольф», а про все місто. На іншій стороні Бугу на території радіостанції складували вибухівку. Батько чудово розмовляв німецькою. Він знайшов можливість пробратися до складів. Приніс із собою продукти, горілку і вибухівку («коробочку» дещо меншу за пачку «Казбеку»). Вибухівку він втиснув у машину, на якій приїхав. І — ледве вирвався. Сила вибуху була така велика, що залишилася вирва завглибшки 6—7 метрів і завширшки 45—50 метрів. Батько встиг добігти до Бугу. А опам’ятався вже на іншому березі річки, на деревах. Його виволокла зв’язна, котра чекала на березі... Унаслідок того вибуху батько став інвалідом першої групи.
Із всіх вінницьких подій батько вважав найголовнішим, що місто залишилося ціле й німці жодної людини не взяли в заручники і не розстріляли. Німецька комісія дійшла висновку, що вибух стався через необережне поводження з вибухівкою.
Коли батько повернувся в Київ і все розповів, його слова перевірила спеціальна комісія. Але оскільки головне завдання (знищити Севастьянова) він не виконав, батькові дали орден Вітчизняної війни, взяли розписку про нерозголошення й відправили на всі чотири сторони.
Спецповідомлення НКДБ УРСР про диверсійний акт у м. Вінниці 27 квітня 1944 р.
Цілком таємно
ЦК КП(б) України
товаришу Хрущову М. С.
20 січня ц. р. нами через лінію фронту, на північний схід від міста Вінниці, для проведення спеціальних заходів був направлений у тил супротивника «МЕЛЬНИК». Виконуючи поставлене завдання, він 23 січня ц. р. благополучно прибув у місто Вінницю. Вишукуючи найсприятливіші можливості для виконання завдання, «МЕЛЬНИК» улаштувався постачальником горілки й «спекулянтом» на одній з автоколон німців, яка прямувала до Вінниці з різними мінами й боєприпасами. Після прибуття у Вінницю кілька навантажених мінами автомашин, на одній з яких був «МЕЛЬНИК», розвантажилися у великому складі з мінами, у районі радіостанції над р. П-Буг. Продовжуючи зв’язок з німцями, «МЕЛЬНИК», за допомогою добутої вибухівки, організував 31 січня ц. р. між 12-13 годинами дня, вибух зазначеного складу. Унаслідок вибуху знищено: склад з різноманітними мінами, в якому містилося більш як 10 тонн вибухових речовин, і вантажна семитонна автомашина з мінами, яка стояла біля складу... Зробленою нами перевіркою після визволення м. Вінниці встановлено, що в результаті здійснення «МЕЛЬНИКОМ» вибуху знищено вибухові речовини, які були призначені німцями для руйнування м. Вінниці, разом зі спеціальною командою, яка прибула для мінування міста...
Народний комісар державної безпеки України Савченко м. Київ ГА СБУ. — Ф.60. — Справ. № 25778. Т.3. Стор. 10—11.
— Батько повернувся до Києва, але на роботу його не брали через контузію. Пенсію теж не давали, тому що в соцзабезі попросили надати довідку з госпіталю, де тато проходив лікування. А німецькі госпіталі для наших соцзабезів довідки не видавали. Родина була приречена на голодне вимирання. Але батько був справді розумною людиною. Він організував касу взаємодопомоги інвалідів (адже після війни в Києві, як і в будь-якому великому місті, було дуже багато калік). Потім касу перетворили на артіль: сліпі робили щітки, безрукі йшли в натирачів підлоги, безногі — в шевці... Олександр Євгенович Порай-Кошиць передав для артілі 15 медичних ваг. Так з’явився цех вагарів. Я, до речі, свою трудову діяльність теж починав у цій артілі. Мені тоді було 13 років. Але потім артіль вирішили націоналізувати, і ввели її в систему побутового обслуговування. Але батькові все-таки вдалося виклопотати пенсію. Дуже йому в цьому допомогли Олександр Євгенович Порай-Кошиць і його колишній учень Борис Євгенович Патон.
Так тривало до 1968 року. Коли відкрили архіви КДБ, до батька прийшли два кореспонденти, щоб розпитати про події у Вінниці. Потім була серія публікацій в «Київській правді», «Вінницькій правді», «Вечірньому Києві»... Після цього батько одержав другий орден Вітчизняної війни, звання почесного громадянина Вінниці й чомусь звання «Почесний чекіст» (може, тому що його СМЕРШ направляв).
Замість епілогу
— У 1990 році полковник Дєдов сказав, що на мого батька є ще одна кримінальна справа. Тоді я здивувався, але через якийсь час вирішив все-таки перевірити ще раз інформацію й знову звернувся в СБУ. Цього разу мене прийняв полковник Олександр Пшенников (звання однакові, відомство одне, а як сильно він відрізнявся від свого попередника Дєдова). Цього разу мені дали обидві справи. Виявилося, другу було заведено в 1943 році, напередодні Вінницьких подій. Мені дозволили зробити ксерокопії. І коли я вже зібрався йти, полковник Пшенников подарував мені книжку — спецвипуск про історію органів та їхню участь у війні. І сказав: «Там ви можете прочитати й про вашого батька». Потім він повів мене в їхній музей. А там батькові... цілий стенд присвячено.
