3 лютого 2009 року С. Ківалов у газеті «Голос України» опублікував статтю під назвою «До 355-річчя Переяславської ради. Ким краще бути: братом чи холопом?»

Не маю наміру дискутувати з паном Ківаловим з усіх питань, порушених у статті, зупинюся лише на деяких принципових оцінках історичних подій.

Є твердження, що український і російський народи вийшли разом (?) з однієї легендарної держави зі звучною назвою Київська Русь.

Насправді події розвивалися по-іншому. На рубежі VІІІ-ІX ст. складається політичне об’єднання «Руська земля», що стало основою, соціальним і політичним ядром, навколо якого зростала держава Русь зі столицею в Києві. Термін Київська Русь виник пізніше, у XІX ст., і не в Києві, а в Москві і Санкт-Петербурзі.

У середині ІX ст. на півночі постала держава, яка охоплювала землі словенської та фінської (мері, весі, муроми) народностей — Новгородська напівфінська держава.

До 882 року і після погрому Києва Андрієм Боголюбським (1169 р.) Південна і Північна Русь розвивалися автономно, незалежно одна від іншої. Це стверджує російський історик В. Ключевський, який вважає Андрія Боголюбського першим росіянином.

У наукових працях «Восточные славяне в VІ—VІІ вв.» та 20-томному виданні «Археология СССР» чітко зафіксовано походження трьох (не братських) народів і доведено, що на території України, Білорусі і землях північної федерації сформувалися і жили різні народи та племена. Це підтверджує і хід державотворчих подій минулого тисячоліття.

Росія як держава з самого початку розвивалась як імперія. Про це свідчить висловлювання політика, державного діяча і друга царської родини графа С. Ю. Вітте (подається мовою оригіналу):

«Российская империя в течение тысячелетнего своего существования образовалась тем, что славянские племена, жившие в России, постепенно поглощали силою оружия и всякими другими путями целую массу других народностей и таким образом явилась Российская империя, а потому в сущности говоря, России нет, а есть Российская империя» (С. Ю. Витте. Воспоминания, т. 2, стр. 129—130).

Збирання земель Російська імперія з самого початку розвитку вважала своєю історичною місією. Журнал «Колокол» у 1928 році опублікував статтю «Війни Росії», починаючи з XІV ст. За 525 років Росія провела у війнах — 329, це близько 2\\3 своєї історії.

Українці пам’ятають Батурин, Конотоп, Броди... Уже в XXІ ст. Росія на своєму рахунку має російсько-грузинську війну.

Останнє тисячоліття Україна існувала в стратегічному трикутнику: Росія, Польща, Туреччина, між ними точилася запекла боротьба за володіння Україною. Майже п’ять століть українців паплюжили і принижували, а також їхню історію, мову, релігію і традиції.

Після здобуття Україною незалежності Польща і Туреччина знайшли з Україною порозуміння і встановили дружні рівноправні відносини. З поляками ми вже ближче підійшли до вирішення питання за формулою «Прощаємо і вибачаємося».

З росіянами поки що так питання не стоїть і, судячи з усього, найближчим часом не стоятиме. Російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

З Переяславською радою пов’язують теорію про возз’єднання Русі, як стверджували радянські історики. Звісно, що вже через 100 років після Переяславської угоди від України залишилася одна тінь, вона перетворилася на губернію Росії під назвою Малоросія. Українська православна церква і нині прив’язана до РПЦ. Можливості залучення національного православ’я до становлення незалежної України були втрачені. Незалежність духовну Україна не отримала й досі.

Це свідчить, що українська еліта ще не здатна належно обстоювати національні інтереси держави, вести активну боротьбу з переборювання комплексу меншовартості. Нам ще не вистачає гідності, яка була притаманна нашим попередникам, котрі не схиляли свої голови ні перед ким, окрім своєї рідної землі.

Така невизначеність у розумінні національно-патріотичної позиції значною мірою є наслідком важкої спадщини минулого, українська нація понад 300 років перебувала під ярмом поневолення і сьогодні ще не позбулася впливу з-за кордону.

Українсько-російські відносини залишаються складними, а останніми роками вони стали агресивнішими. Імперський менталітет швидко не зникає. Але ми приречені підтримувати дружні, рівноправні й взаємовигідні стосунки з нашим стратегічним сусідом — Росією. Альтернативи їм немає.

У статті Ігоря Лосєва («День», № 195) під назвою «Про вибіркове ставлення до історії» йдеться: «Відносини між нашими країнами мають бути максимально спокійними та врівноваженими, навіть, у відомому значенні, відчуженими, чим менше в них буде пристрасті (тобто любові й ненависті), тим вони будуть більш прогнозованими та перспективними».

Іван КУЛЬБІДА,лауреат премії ім. Лесі Українки.

Житомир.