Депортація польських громадян українського походження у квітні-серпні 1947 року на північ та захід Польщі, яка увійшла в історію як операція «Вісла», стала логічним продовженням сталінських депортацій 40-х років. Водночас пропагандистським приводом для виселення українців стала подія 28 березня 1947 року, яка досі залишається однією з таємниць операції «Вісла», — убивство вояками УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Сверчевського.

Історики по-різному оцінюють її наслідки для рішення про остаточне виселення українців. Зокрема, польські дослідники до 1989 року акцентували особливу увагу на цій події, підкреслюючи, що згаданий випадок «переповнив чашу народного гніву». Незаперечним є факт, що комуністична влада використала це вбивство для початку широкомасштабної політичної кампанії з метою узаконення необхідності виселення українського населення.

Для остаточного розв’язання українського питання в Польщі було вирішено депортувати все населення південно-східних воєводств, яке мало українське коріння. Наслідки операції «Вісла» на довгі роки створили серйозні політичні, економічні та духовні проблеми не тільки для депортованих українців, а й для всього польського суспільства, яке поступово почало їх долати вже в роки демократичної Польщі.

Згадана проблема та ширший контекст українсько-польських стосунків у середині минулого століття знайшли своє відображення у монографії проректора з міжнародного співробітництва Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, політолога Ігоря Цепенди — «Українсько-польські відносини 40—50-х років ХХ століття: етнополітичний аналіз», яка вийшла в київському видавництві «Дельта». Дослідник з урахуванням праць українських та польських вчених, а також з використанням широкої джерельної бази здійснив аналіз причин і наслідків українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни з урахуванням внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників. Дослідив політику комуністичних урядів СРСР і Польщі щодо українського та польського населення, а також механізми вирішення міжетнічного протистояння. Проаналізував репатріаційно-депортаційні акції, їх правову базу в контексті радянських геополітичних інтересів післявоєнного устрою Європи.

Автор відзначає, що обидва уряди сподівалися на те, що «обмін» населенням мав не тільки нормалізувати суспільно-політичну ситуацію на українсько-польському прикордонні, а й сприяти розв’язанню фінансово-економічних проблем. Адже обидві держави потребували робочої сили для відбудови зруйнованої економіки, а перед Польщею стояло ще й складне завдання швидкого загосподарювання новоотриманих від Німеччини північно-західних територій, звідки депортовано німців. Ідею нового західного кордону СРСР по лінії Керзона та обміну населенням підтримали на Тегеранській конференції 1943 р. також лідери західних країн, вважаючи переселення одним із шляхів нормалізації міждержавних відносин у Центрально-Східній Європі. І. Цепенда проаналізував головні етапи переселення 1944—1946 років, окресливши межу, коли декларована добровільна репатріація перейшла в примусову депортацію українців і поляків.

Особливе місце в монографії відведене українській та польській громадам, які жили в умовах національної ізоляції. Фактично українці й поляки стали закладниками тоталітарної системи. У післявоєнні роки вони були позбавлені можливості вільно розвивати свою мову, культуру, традиції. Нищівного удару влада також завдала по Управській греко-католицькій та Римо-католицькій церквах, тим самим знищивши духовні осередки обох народів. Автор також порушив питання втрачених у роки Другої світової війни українських і польських культурних цінностей, проблема повернення яких і сьогодні залишається у двосторонніх відносинах України і РП.

Важливим є те, що автор також обґрунтував науково-практичні пропозиції щодо подолання негативних стереотипів минулого в сучасних українсько-польських відносинах.

Юрій МАКАР,доктор історичних наук, професор.