Чи було можливим перемир’я між ОУН-УПА і комуністично-кадебістськими правителями УРСР?

Нині дехто, переважно молоді історики, вважає, що керівництво УПА повинне було реально оцінити міжнародну ситуацію сорокових — початку п’ятдесятих років і припинити кровопролиття, примиритися з супротивником, адже втрати українських патріотів були дуже великі.

Спроби такого примирення робились з обох боків. Про думку Романа Шухевича відносно примирення чи припинення кровопролиття можна судити зі статті його сина Юрка «Зустрічі з батьком».

Подаємо слова батька 16-річному синові: «Ти, очевидно, мрієш про підпілля, збройну боротьбу, але то тепер не на часі — ти і твоє покоління повинно вчитися. Бо ми, старше покоління, яке вибрало збройну боротьбу, приречене загинути в ній, будемо фізично винищені. Мине час, і ваше покоління має підняти народ на боротьбу за нашу державність. А хто буде це робити, коли і ви будете або знищені, або інтелектуально не готові до такої місії?».

Перша спроба примирення між УПА і радянською владою відбулася 1 березня 1945 року на хуторі Конюхи Козівського району Тернопільської області. Уповноважені першого секретаря ЦК КПУ Микити Хрущова були співробітниками КДБ: полковник Сергій Карін-Даниленко та капітан Хорошун. Уповноваженими головного командира УПА були начальник Військового штабу Дмитро Маївський і політреферент Головного проводу ОУН Яків Бусол. Маївського і Бусола охороняв загін спецпризначення УПА.

Напружені переговори тривали майже цілий день, проте останнє слово мала сказати Москва. І вона сказала своє «Нет», тому намічені подальші переговори так і не відбулися.

Друга спроба перемир’я була зініційована Шухевичем через львівських інтелектуалів, зокрема відому художницю Ярославу Музику. Її картини експонувалися в галереях Лос-Анджелеса, Чикаго, Неаполя, Праги. Вона була членом Спілки художників України. Музика під псевдо «Сова» звернулася з листом до першого секретаря Львівського обкому КПУ Івана Грушецького. Він мав військове звання генерал-лейтенанта.

Грушецький отримав «добро» від Хрущова і міністра УНКДБ С. Савченка, але знову Москва сказала своє традиційне «Нет».

Таким чином, і цього разу переговори, а можливо, і перемир’я, було зірвано. А сталося це в квітні 1948 року, коди кров ворогуючих сторін лилася вже не струмками, а потоками.

Третя відома спроба перемир’я відбулася після смерті Сталіна (5 березня 1953 року). Хоч це здається парадоксальним, але автором такого віртуального історичного повороту був найближчий соратник і співучасник злочинів Сталіна Лаврентій Павлович Берія. Він мав звання маршала і очолював об’єднані міністерства внутрішніх справ та держбезпеки СРСР.

Берія бомбардував Президію ЦК КПРС пропозиціями надати республікам більше самостійності, відновлення функціонування національних мов. Члени ЦК КПУ були шоковані, коли на засіданні ЦК міністр УНКДБ Павло Мешик почав розмовляти з першим секретарем Мельниковим українською мовою.

Мешик різко критикував партійних бонз за порушення ленінської національної політики. Він наказав припинити виконання смертних вироків членам ОУН-УПА, згорнув збройні операції проти неї. Почався перегляд справ засуджених підпільників і членів їх родин, засланих у Сибір. Заговорили про реабілітацію греко-католицькї церкви!

За короткий час «правління» Берії «западенці» навіть встигли замінити на багатьох господарських посадах росіян, присланих з Москви.

Полковник Сергій Карін-Даниленко знову, цього разу за наказом не Хрущова, а Мешика, нав’язав контакти з головним командиром УПА полковником Василем Куком — «Юрієм Лемішем», котрий після смерті Шухевича очолив і УПА, і ОУН, і УГВР.

В листі на його ім’я серед різних пропозицій була обіцянка звільнити Йосипа Сліпого та інших в’язнів совісті із сталінського ГУЛАГу. Але ці пропозиції Берії аж ніяк не змогли задовольнити марксистських догматиків — Молотова, Суслова та інших. Вони, окрім турбот про «чистоту» ленінського вчення, побоювалися ще і за свої голови.

Берію ліквідували у класичному сталінському стилі. Його звинуватили у всіх смертних гріхах і розстріляли разом з прибічниками (включно з Павлом Мешиком).

Зрозуміло, що переговори з УПА припинилися, кров полилася рікою. Адже проти УПА кинули 12-ту сухумську і 29-ту орджонікідзевську каральні (!) дивізії НКВС, п’ять бригад чекістів, кавалерійський полк, танковий батальйон дивізії ім. Дзержинського з Москви, три бронепоїзди і авіацію.

До цієї армади приєдналися ще армійські і міліцейські загони, якими буквально нашпигували Західну Україну і які брали якнайактивнішу участь у «роззброєнні» УПА.

Втрати супротивників були відчутними. Вони складали майже одну тисячу партійно-господарського активу, близько п’яти тисяч синьопогонників і майже три тисячі «стребків» — так в народі називали членів «истребительных батальонов». Вони комплектувалися з колишніх ковпаківців і декласованих елементів з місцевого населення, але командири таких загонів були неодмінно московського походження.

Тепер КДБ і КПРС уже нема, але примирення так і не настало. Чому — це вже запитання не лише до «них», а й до всіх нас.