Лікувально-реабілітаційний центр «Говерла» серед оздоровниць Моршина вирізняється: перед будівлею стоїть гранітна стела з фігуркою Божої Матері та барельєфами героїв, котрі віддали життя за Україну. Ветерани ОУН-УПА, для яких збудовано «Говерлу», вважають: це не лише медзаклад, а тепла домівка, де вечорами звучать повстанські пісні, тчуться спогади.

У гостях у колишніх вояків УПА та політв’язнів я записала розповіді людей, для яких слова «самостійна соборна Україна» з юності залишаються святими. З іменем України вони йшли на смерть. З думою про майбутнє України — живуть нині.

Зв’язкова Орлана

Ольга Турик (у дівоцтві Мороз) народилася 1925 року в селі Туринка на Львівщині. Її батько, Іван Мороз, служив у січових стрільцях Української Галицької Армії. Дітям — Ользі, Михайлу й Наталці — прищепив дух національної гідності.

У дев’ятнадцять літ Оля, випускниця Львівської гімназії, слідом за братом Михайлом, вступає до Організації Українських Націоналістів. Навчалась у хімічному технікумі й підпільній школі ОУН. Опанувала курси санітарки, розвідниці, зв’язкової. Коли виникла Українська Повстанська Армія, Оля Мороз (псевдо «Мавка-2») перевозила медінструменти та ліки для УПА. Добре володіючи польською та одним із діалектів німецької мови, успішно виконувала доручення. Згодом стала зв’язковою в Монети (Катерини Зарицької), пізніше — в легендарного провідника ОУН-УПА Орлана (Василя Галаси).

Орлан наказав переїхати до Перемишля — для розвідки, контактів із людьми, наближеними до Армії Крайової. Вродливій дівчині, що видавала себе за польку, це вдавалося блискуче.

— Заарештували мене 1947 року, — згадує срібнокоса жінка з синіми очима. — Слідство тривало 9 місяців. Били, мучили голодом, не давали спати. Умовляли стати «їхньою» людиною в нашому підпіллі. Це я відкинула. Вирок: 25 років ув’язнення.

У концтаборі Інти Оля-Мавка й інші дівчата осушували тундру. Кирками довбали канали, знімали вічну мерзлоту, під якою — вода. Оля відмовлялася працювати в мокрому одязі. За це її на місяць-два кидали до БУРу («барак усіленного рєжима»).

У 1954 році її переводять до Казахстану. У Карагандинській «зоні» вона пробуде ще три роки. Загалом — десять літ втраченої молодості. 1957 року справу переглянула спецкомісія. Ольгу Мороз випустили на волю.

— Тридцятидворічною повернулася я з таборів, — оповідає. — Дізналася, як загинув мій брат Михайло в одному з боїв УПА. Батька-інваліда за допомогу повстанцям ув’язнили, а мати до кінця 1950-х переховувалася від совєтської влади. Після мого одруження з колишнім політв’язнем Василем Туриком і народження сина та доньки, КДБ продовжував наді мною «опіку». Як і над сином, студентом Львівської політехніки.

— Тепер, — каже 84-літня Ольга Турик, — я часто міркую: що треба зробити, аби всі українці зі Сходу чи Заходу відчували себе дітьми рідної землі, за волю якої ми йшли на смерть...

Брат із Великої України

Петро, старший син Григорія Галаника, долучився до національно-визвольної боротьби сімнадцятилітнім.

— У нашій родині, — пригадує пан Петро, — було дев’ятеро дітей. Батьки виховували нас у любові до Бога і України. Батько казав: «Діти, молитва скелю ламає...».

Григорій Галаник у середині 1940-х завідував крамницею в селі Устя. Коли батько їхав за крамом до міста, Петро і торгував, і виконував обов’язки зв’язкового. Отримав псевдо Соколик і контактував зі станичним Ільком Синишиним. Коли Ілько загинув, голова районової служби безпеки ОУН Ганушевський-Старий призначив Соколика станичним Усті.

— Станичним я був вісім місяців, — продовжує Петро Галаник. — У 1946 році переховував у підвалі крамниці поранених повстанців. Одужували — відправляв до лісу. Потім почув про загибель Ганушевського-Старого. Їх з Іваном Борсуком оточили енкаведисти, і побратими підірвали себе гранатами...

Соколика заарештували 30 липня 1947 року. Нещадно били, щоб довідатися про перебування похідних груп УПА. Хлопець мовчав. Тоді вночі його привезли на цвинтар. Біля свіжої ями старший конвою сказав: «Розкажеш — відпустимо. Не розкажеш — тут і порішимо». Юнак шкодував лише, що мама не дізнається, де могила сина. Старший схопив його за волосся й тицьнув лицем у мурашник. Петро благав у Богородиці швидкої смерті.

Після п’яти діб безперервних допитів 19-літньому Петру Галанику оголосили вирок: 10 років позбавлення волі і 5 —заслання. У Комі АРСР на нього чекали табори Інти та Абезі.

Нині 80-річний ветеран ОУН-УПА Петро Галаник живе у Стрию. Непосидючий, як у молодості.

— Щороку, — каже, — приїжджаю до Усті, вклоняюся могилам односельців, що загинули в бою з енкаведистами. Про той бій повідав мені Степан Горак, він дивом лишився живий.

Повстанці йшли у бік Карпат. Перепочивали в Усті. Опівночі — червона облава. Бій почався на світанку. Противник оточував похідну групу УПА. Повстанці відступали до лісу. Їх зустрів кулеметний вогонь — засідка. Степан кинувся до річки. І закляк, зустрівшись очі в очі з «облавцем». То був одноліток Степана. Мить вони дивилися один на одного. Раптом «облавець» видихнув: «Утікай!». Степан біг і чув кулеметну чергу, яку його ровесник-українець випустив у повітря.

— Щоразу Степан пригадує цю дивовижну історію і запитує: «Де він, мій рятівник з Великої України? Чи живий, здоровий? Молюся за нього. Мрію зустрітись, обняти, як рідного брата...». Я сам, — продовжує Петро Галаник, — думаю про таку зустріч східних і західних ветеранів. Нам нема чого ділити. Батьківщина-мати на всіх одна. Мусимо порозумітися. Так, як отой галицький хлопець з юнаком із Великої України...

«Матінко Божа, я тебе молю...»

— Нас у батьків було четверо доньок. Я, дві старші сестри: Оленка і Марічка та молодша Надійка, — оповідає член наглядової ради центру «Говерла» Анна Рудник. — Тато, Михайло Синишин, до 1939 року мав у Стрию шевську майстерню, магазин. Він закінчив Львівську політехніку. Наша родина мешкала у двоповерховому будинку, де найбільше багатство — велика бібліотека. Я ходила до гімназії, вдома нас навчали гри на фортепіано і скрипці. Ми любили тата, маму й няньку Розалію. Пам’ятаю, як ця молода жінка вкладала нас спати і промовляла молитву: «Світло — із хати, Син Божий — до хати. Матінко Божа, я тебе молю, дай Україні щастя і долю...».

1939 року майстерню націоналізували. Провід ОУН наказав Синишину залишитися директором на новоствореній взуттєво-швейній фабриці.

— Коли УПА почала бойові дії в нашому краї, — веде далі пані Анна, — батько відправляв повстанцям одяг та взуття з фабрики. У лютому 1946-го в Стрию було вбито зв’язкового Остапа. У нього знайшли накладні на отримання в Синишина амуніції. Батька заарештували, і ми ніколи більше не бачили його. Він загинув біля Тайшета. Згодом нас, малих, із мамою також вивезли до Сибіру...

Це сталося дощового листопада 1947 року. Сама природа ніби оплакувала людей, котрих виганяли з рідних домівок.

— Коли нас почали заганяти в вагони, — ледь тремтить голос старенької жінки, — ми гірко заплакали. Плакала і мама, і сотні інших дітей, жінок, котрих відправляли у безвість...

Поїзд із депортованими рухався вглиб Росії. Усіх мучили голод і спрага, заїдали паразити; спалахнули інфекційні хвороби. Мертвих конвоїри викидали через вікна.

— Дитяча пам’ять міцна, — зітхає пані Рудник, — і береже картини, які я воліла б забути. Досі виринають з пітьми минулого божевільні від горя очі жінки, котра у вагоні народила дитину. Дитя того ж дня померло, і його тільце викинули під потяг... Весь наш шлях з України до Сибіру встелений кістками безневинних жертв «червоної мітли»...

З Омська везли до Усть-Ішима підводами. Мороз сягав 50 градусів. Поселили в бараки. Меланію Синишину з дітьми взяла на квартиру голова сільради — дізналася, що українка вміє гарно шити. Всю зиму Меланія працювала. На весну, попередили, вона піде на лісоповал і житиме з дітьми в бараку.

...Лід скрес на Іртиші в середині червня. Меланія перехрестила 10-річну Анну і 8-літню Надійку, передала їх на пароплав, що йшов до Омська. Там їх мусила зустріти родичка.

— Не знаю, як удалося мамі все це,— дивується пані Анна, — але в Омську мене з Надійкою чекала... нянька Розалія. Вона привезла нас у Стрий, до тітки, маминої рідної сестри. А мама із старшими сестрами повернулася із Сибіру аж через десять літ. Їм не дозволили жити в Західній Україні, лише в Луганську. Здоров’я вони підірвали. П’ятнадцять літ була прикута до ліжка Оленка, і її доглядала матуся. За три місяці по смерті Оленки не стало й мами. Недовго прожила й Марічка. Два роки тому поховала я наймолодшу сестричку, Надійку... Господь Бог беріг мене в найтяжчі хвилини, мабуть, ще й тому, — розмірковує співрозмовниця, — що останні 14 літ я опікувалася сестрами Степана Бандери, Володимирою та Оксаною. Після майже 50-літньої сибірської неволі вони оселилися в 1990-х роках у Стрию. Я медпрацівник, і моя допомога їм була необхідна. Щодня бесідувати з цими шляхетними людьми, дбати про них — для мене була велика честь. Після смерті Володимири у 2001-му Оксана Бандера прожила ще сім літ. До останнього подиху вона, а мала ця свята жінка 91 рік, була при добрій пам’яті і ясному розумі. Я записала з її слів не одну сокровенну оповідь про сім’ю Бандерів. Мрію, щоб послав Бог сил і вміння переповісти це на сторінках книжки.

Болить серце, як згадаю

Колишній політв’язень сталінських концтаборів 83-річна Марія Уніат — жителька села Йосиповичі Стрийського району. Мешкає вона в невеликому будинку сама. Чоловік, також репресований, давно помер, а донька з родиною живе у Львові.

— Згадую пережите, — каже пані Марія, — й інколи самій не віриться, що пройшла всі Сибіри, табори, заслання і Бог дав сили повернутися додому живою...

Марічку та її подруг, котрі допомагали повстанцям, енкаведисти заарештували в березні 1945-го. Потрапила дівчина до стрийської в’язниці, де тримали її цілий рік.

— Це була страшна катівня. Водили на допити тільки вночі, а вдень не давали заснути. Жорстоко били щодня. Над багатьма дівчатами знущалися, ґвалтували їх, мучили. Скільки закатовано там людей — ніхто не знав тоді і вже ніколи не взнає. Під стінами тюрми копали для вбитих все нові ями...

Після оголошення вироку — 10 років таборів і 5 — заслання — Марію відправили у спецтабір на Печору, де політв’язні будували залізницю. Потім новий етап — у Красноярський край.

— Нас везли баржами Єнісеєм на місце майбутнього Норильська,— веде далі пані Марія. — У нашій зоні — чотири тисячі жінок. Жили в переповнених бараках, які закривалися на ніч, на одязі — номери. Ми знімали вічну мерзлоту і копали котловани під будівлі. Мене опускали з відбійним молотком на дно котловану поглиблювати його. Цілий день ніхто не заглядав до ями, жива я чи ні. Наприкінці зміни бригадир обміряв виконану роботу. Як є норма — давали хліб, сто грамів каші і тарілку супу. Як ні — урізали харчі.

Це переповнило чашу терпіння засуджених. Підпільний страйковий комітет закликав не виходити на роботу.

— Дев’ять днів голодували, не виходили з бараків, — згадує Марія Уніат. — На десятий прибула спецкомісія з Москви. З нас зняли номери, відкрили бараки, дозволили писати листи. У 1954 році мене випустили, але без права їхати додому. Та й куди їхати? Тата вбили енкаведисти, маму з сестрою заслали в Хабаровський край, хату конфіскували.

Наприкінці 1950-х повернулась Марія до рідного краю. З чоловіком купили хатину, почали заводити господарство. Влада не давала спокою: відмовляли у прописці, мовляв, «їдьте, звідки приїхали». Дітей не приймали до школи...

— Давно то все було, а болить серце, як згадаю, — зітхає і посміхається маленька, рухлива пані Марія. — Тут, у «Говерлі», ми часто гомонимо про молоді роки, які у нас відібрала «зона». Говоримо про пенсії, які б нам повинна платити Росія. Адже це нашими руками будувалися російські залізниці, шляхи, шахти, міста. Нам нічого не потрібно від своєї держави, тільки б в Україні був лад і спокій. Щоб оберігала її Божа Матір. Щоб розуміли одне одного українці, хоч би де вони жили. Щоб любили Україну так, як ми...

Черкаси—Моршин—Черкаси.