«У всякого своя доля і свій шлях широкий...»

(Тарас ШЕВЧЕНКО).

З Василем Яковичем Марком уперше зустрілася в Міжнародний день інваліда, на святі, організатором якого виступив Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Інвалідів трудового каліцтва та профзахворювання з’їхалось тоді чимало. Був там і Василь Якович. Серед присутніх він вирізнявся скромністю, толерантністю у спілкуванні, живим блиском в очах.

Та коли присутні попросили його заспівати, була приємно здивована його гарним баритоном. Мої думки були перервані В’ячеславом Бахталовським (лікар фонду): «Він дуже цікавий чоловік, сам хірург».

Під час спілкування з Василем Яковичем разом полинули у спогади його життєвої стежини. Він розповів,, що сам родом із села Крутеньки Хотинського району Чернівецької області. Ще хлопчиком залишився без батька, адже той загинув у 1944 р. в Кенігсберзі. На долю його матері, Агафії Лук’янівни, випали тяжкі часи. Бо залишилася вона з чотирма дітьми. І йому як старшому довелося допомагати їй найбільше. Тому свою трудову діяльність розпочав з фірмана після закінчення семи класів.

Проте потяг до знань, бажання лікувати людей заставило його в скорім часі вступити до Чернівецького медичного училища. Після закінчення навчання далі Василя Яковича чекала служба в Військово-морському флоті як фельдшера. За час служби в армії побував у багатьох країнах світу: в Англії, Фінляндії, Швеції, Норвегії, Канаді, Тунісі та в багатьох інших.

Після служби свою трудову діяльність Василь Марко продовжив у районній лікарні м. Заставної. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ганною Андріївною, вчителькою української мови та літератури. Саме вона наштовхнула його на навчання в Чернівецькому медичному інституті. Вчитись і працювати йому довелось одночасно. Після закінчення вищого учбового закладу Василя Яковича чекала робота хірургом. Роздумуючи вголос, він сказав, що був «везунчиком». Доля його любила, пестила, голубила... Адже дала все — любиму роботу, кохану дружину... Та під час чергової операції хворому з відкритою формою туберкульозу заразився сам. Як результат — деформуючий артроз кульшового суглоба, і без милиць рухатися далі не зміг.

І тоді я подумала, що доля зрадила підступно, жорстоко, зухвало доброго, гарного, хоча вже й літнього чоловіка. Василь Якович, ніби здогадавшись, про що я думаю, сказав, що у свою долю він вірить, як у кохану дівчину, адже незабаром коштом фонду йому зроблять операцію з пересадки штучного суглоба. І впевнений, що зможе ще й танцювати.

Після новорічно-різдвяних вакацій чомусь знову згадала про нього й вирішила поцікавитись подальшою його долею.

Після звернення до фонду довідалася, що Василь Якович саме перебуває в Центрі травматології та ортопедії.

Під час відвідин у лікарні застала Василя Марка у світлій, затишній палаті на двох. Він щиро, по-дитячому розповів мені, як пройшла операція, про чуйність та професійність медперсоналу, про особливості лікувальної програми.

І мовби на доказ того, що недаремно вірив у свою долю, устав з ліжка і, хоча ще невпевненою ходою, проте без милиць, пройшовся палатою.

— Ярослав Миколайович Васильчишин, головний лікар клініки, обіцяє, що на мій професійний ювілей (навесні мало виповнитись 50 років, як віддав він себе медицині. — Авт.) зможу танцювати.

Прощаючись із ним, в його погляді побачила, що недаремно він вірив у свою долю.