Є місце на карті України, назва якого сповнює наші серця гордістю, пробуджує історичну пам’ять. Вимовиш два слова —Чигирин, Чигиринщина — і в уяві постануть козацькі гетьмани, виринуть з туману віків гайдамаки, встануть з глибин Холодного Яру захисники УНР козаки-отамани.

Тут все дихає історією. Давайте помандруємо Чорним шляхом до Худоліївки, чигиринського села, звідки проросло коріння роду першого Президента України, історика Михайла Грушевського.

Відразу за пам’ятним знаком «Чигиринщина» на автотрасі Черкаси—Чигирин починається Худоліївка. Звідси, з пагорба, насипаного у вигляді козацької могили, видно давнього вітряка, вартового історії, пасма холодноярського соснового лісу, під яким притулилося у піщаних кучугурах родове село Грушевських.

Як і більшість поселень Чигиринщини, Худоліївка заснована у ХVІІ столітті. За переказами, тут оселився старий запорожець Худолій. Історія знає й іншого Худолія. У 1650 році частина запорожців повстала проти Хмельницького і обрала цього полковника-бунтаря гетьманом. За те Худолія стратили. Але й досі у притясминських селах і містечках мешкає чимало Худоліїв. Трапляється, хоч і не часто, прізвище Грушевський.

У Худоліївці є старожителі, які знають, де стояла садиба Грушевських. «Ось тут, на вигоні, — показує на пустир, оточений сосновим лісом, 84-річна Ганна Кулик. — Моя мама, які прожили 105 літ, розказували мені, що брати Грушевські служили священиками, дяками та паламарями. Дружини були попадями, дячихами, проскурницями. А їхній прапрадід Груша козакував...»

Оповідь баби Ганни підтверджується дослідженнями істориків, котрі знайшли витоки родоводу Грушевських. Втім, і сам керівник Центральної Ради Михайло Грушевський підкреслював: «Наша сім’я походить з Чигиринщини». Вчений пов’язував кипучу вдачу своїх родичів з місцем їхнього народження. Століттями чигиринці, нащадки Хмельницького, зброєю відстоювали козацьку честь.

Вивчаючи клірові книги чигиринських церков, родич Михайла Грушевського, суботівський священик Марко Грушевський ще у ХІХ столітті дійшов висновку, що прапрадід Михайла Сергійовича, Данило Грушевський (Груша), жив у Худоліївці і служив панотцем у храмі Святої Великомучениці Параскеви з 1746 року. Його сини, Іван, Петро та Василь, також були духовні особи. Онуки Данила, що «поміняв шаблю на хреста», не порушили традицію. Грушевський Григорій Іванович служив паламарем у Головківській Іванобогословській церкві, Грушевський Степан Петрович — дяком храму Різдва Богородиці у Боровиці, Грушевський Денис Петрович — паламарем у Георгіївській церкві (Новоселиця на Чигиринщині).

Онук Данила, Грушевський Федір Васильович, дід нашого видатного історика, теж священнослужитель. Походив з родини худоліївського паламаря, котрий мав 11 дітей, Федір став сиротою у чотирнадцять літ. Хлопець пішов батьківським шляхом, служив паламарем у Святотроїцькій церкві холодноярського села Лубенці у 1810 році. Через сім літ освячений у дяки. Ще через три роки Федір побрався з донькою суботівського священика Марією Ботвинівською. Її батько й дід служили у знаменитій Свято-Іллінській церкві, побудованій Хмельницьким.

У 1821 році Федора Грушевського переведено до чигиринського Хрестовоздвиженського храму і «рукоположено диаконом». Жилося нелегко. Клірова відомість, досліджена київським науковцем Миколою Кучеренком, свідчить: з двох дияконів, двох дячків та двох паламарів, власну оселю мав лиш один диякон. Решта жили в хаті, побудованій «на городской земли об одной комнате».

У Хрестовоздвиженському соборі Грушевські охрестили кількох своїх дітей. Зокрема, у 1830-му — Сергія, батька Михайла Грушевського. У родині Федора Васильовича, крім Сергія, було дев’ятеро дітей: Єпистимія, Марина, Юхим, Анастасія, Іван, Гнат, Марія, Іларіон та Василь. Троє з них померли рано.

Після породичання зі старовинною духовною родиною Ботвинівських Федір Васильович стає священиком. Київська духовна консисторія посилає його до Покровської церкви села Цвітна, згодом до села Подорожнього. 1836 року Грушевські прощаються з Чигиринщиною і переїжджають у Лісники (нині Києво-Святошинського району). Вважалося, що таке «підвищення» отець Федір дістав завдяки клопотанню брата дружини, Євгена Ботвинівського, котрий служив при митрополиті і мав неабиякий авторитет. Чигиринські Грушевські сподівалися, що Євген за Божої ласки допоможе й отцеві Федору. Та не так сталося, як гадалося.

Доля розпорядилася по-своєму мудро. Федір Васильович до кінця днів залишився у Лісниках. І його онук Михайлик, котрий народився 1866 року в Холмі (нині Хелм, Польща), мав нагоду всі гімназичні вакації проводити у діда Федора. Син викладача російської мови та літератури, Сергія Федоровича Грушевського, тут, у роздоллі української природи, вбирав мову, культуру і традиції рідного народу. Допитливий хлопчик слухав дідові розповіді про Худоліївку і Суботів, Чигирин і Медведівку. Дитяче серце завмирало при згадці про козацьких гетьманів.

Це тоді народжувався Великий Українець, котрий напише неперевершену «Історію України-Руси». А його ім’я стане символом української науки, культури, державності.

Черкаська область.