З перших днів заснування «Голосу України» вимога глибокого, детального, всеохоплюючого знання своєї області була однією з головних до власкорів газети. Йшлося не тільки про проблеми та становище у промисловому та аграрному секторах, соціальній та культурній сферах регіону загалом, а й навіть про економічний стан окремих підприємств. Редакторат вимагав від власкорів особистого знайомства з керівниками області та районів. А така «дрібничка», як відомості про номери телефонів місцевої еліти, поважних людей, політиків, громадських діячів та олігархів сприймалася як аксіома. Повноважний представник газети мав чітко орієнтуватися у бурхливому океані політичного життя регіону.
Як правило, журналіста, який витримав іспит на посаду власного кореспондента, представляли керівництву області. Цю почесну місію виконував хтось із редакторату. А оскільки тривалий час я був куратором власкорівської мережі, то найчастіше цю місію доводилося виконувати саме мені. Одного разу я був просто вражений «обізнаністю» новоспеченого власкора.
Після представлення на сесії облради нового працівника парламентського часопису ми з ним відвідали кілька віддалених районів. Дорогою до адресатів він продовжував розповідати про свій край. Часом здавалося, що з нами в авто їде високопрофесійний гід місцевої туристичної фірми. Завітали ми на декілька підприємств, побували у фермерських господарствах. Треба віддати належне новачкові: його скрізь знали, поважали. Його ім’я було відоме краянам.
Дорогою назад, кілометрів за десять до обласного центру, там, де асфальтівка розтинала невеличкий лісок, він раптом скомандував: «Повертаємо ліворуч». І пояснив свої дії. «Хочу показати вам мальовничий закуток нашого краю — «Поляну кохання». Казкове місце, куди приїздять закохані парочки з обласного центру, аби відпочити від буденних справ, побути наодинці з природою, порадіти життю, націлуватися досхочу».
Автомобіль ми залишили перед оригінальним дорожнім знаком-щитком «Проїзд заборонено. Далі — на своїх двох». На щитку були зображені чоловічий та жіночий силуети, які, тримаючись за руки, прямували у напрямку омріяного закутка. До поляни залишалось якихось десять метрів стежиною.
Ступивши пару кроків, новоспечений власкор, не опускаючи голови, голосно попередив: «Не замочіть ноги. Тут невеличке, ледь помітне джерельце. Його треба перестрибнути...» Ще за мить, знову-таки, не опускаючи погляд, він застеріг: «Не перечепіться. Тут коріння дуба повилазило на поверхню землі. Піднімайте вище ноги...» Мене це вразило. Нічого собі знання ландшафту окремої пересічної лісової стежини. Оце детальна «обізнаність» регіону. Від складових обласного бюджету до коріння дуба. Закрадалось враження, що чолов’яга не одну пару взуття намочив у ледь помітному джерельці й не раз перечіплявся за коріння дуба на стежині, яка веде на «Поляну кохання». Не схоже, що, готуючись до нашого приїзду, він вивчав місцевість за військовою топографічною картою. Та й там таких деталей не знайдеш. Тільки неодноразові особисті відвідини закутка могли привести до такої обізнаності. Та свій висновок я притримав при собі. А закуток справді виявився казковим — озерце, пляж, скеля, кілька різнокольорових палаток. І все це обрамлене густим лісом. Ось така історія.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
