Колись автор відомого «Недоросля» Денис Фонвізін писав, що для примх однієї людини цілого Сибіру замало. А що казати, коли йдеться не про суворий Сибір, а про лагідне Чорноморське узбережжя Криму, та ще й заповідну паркову зону! Тут і охочих прибрати до рук цінну земельку — хоч греблю гати.

Дехто так любить рідну землю, що готовий її всю забрати собі

Є неподалік Ялти санаторій «Нижня Ореанда», до земель якого належать дві пам’ятки природи — рукотворний парк з однойменною назвою та гора Хрестова (кажуть, збереглися в парку дерева, насаджені самою імператрицею Олександрою Федорівною). Земля перебуває в користуванні санаторію ще з 1958 року, а статусу заповідних територій об’єкти набули відповідно 1972-го та 1969-го. Одне слово, земля державна, віднесена до природно-заповідного фонду, на законних підставах передана у користування санаторію, про що свідчать не лише державний акт про право користування землею, а й охоронні свідоцтва, за якими головлікар «Нижньої Ореанди» як зіницю ока має берегти заповідні об’єкти.

І є така собі фірма під назвою «Пакс». Фірма зареєстрована за адресою звичайної квартири в Алупці. Одначе у маленькій квартирі народилися великі прагнення і ще більші плани здобути земельки на Південному узбережжі і побудувати на ній щось коштовне. Відпочинковий комплекс, наприклад. І заробляти гроші. Бажання дуже й дуже похвальне, якби ще воно втілювалося так, щоб користь людям приносити, а не клопіт. А річ у тім, що мирне ТОВ «Пакс» облюбувало для своєї мети саме землі «Нижньої Ореанди».

Тож 2 жовтня 2003 року з’являється на світ рішення Лівадійської селищної ради за номером 81, яким ТОВ «Пакс» передано у довгострокову оренду на 49 років для будівництва та обслуговування рекреаційного комплексу земельну ділянку площею 1,6 гектара за адресою смт Ореанда, у районі санаторію «Нижня Ореанда». А незабаром у царському парку з’явилися неодмінні атрибути хазяйнування приватних власників: багатометрові паркани й амбарні замки на воротах.

Бідна земля! Усі наші тіні падають на неї (Станіслав Єжи Лєц)

Постає цікаве запитання: яким таким законом селищній раді надано повноваження розпоряджатися землями природно-заповідного фонду, віднесеними до особливо цінних земель, що перебувають у державній власності і передані у користування санаторію на підставі відповідного державного акта? Принаймні точно не Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» та Земельним кодексом України. Вилучення таких земель за загальним правилом взагалі не допускається, а якщо й допускається у передбачених законом випадках як виняток, то обов’язково має погоджуватися з Верховною Радою України. Крім того, селищна рада передала ТОВ в оренду земельну ділянку як таку, що належить до земель рекреаційного призначення, тоді як фактично ці землі належать до природно-заповідного фонду, про що є відповідні охоронні свідоцтва. А змінювати цільове призначення землі з земель природно-заповідного фонду на землі рекреаційного призначення Лівадійська селищна рада за жодним законом не мала права. Як і розпоряджатися землями, що перебувають у державній власності і ніколи не передавалися в комунальну. До того ж і саме виділення ТОВ «Пакс» земельної ділянки здійснено з низкою порушень. Зокрема, позитивні висновки екологічних і контролюючих органів Криму щодо виділення ділянки були надані з перевищенням повноважень і всупереч законодавству, що і встановлено матеріалами перевірки, внаслідок якої прокуратура Криму порушила кримінальну справу стосовно службових осіб Республіканського комітету з земельних ресурсів та Лівадійської селищної ради за статтею 365 КК України.

Як на вашу думку, читачу, що слід робити з такого роду рішеннями? Правильно, скасовувати і якомога швидше. Після втручання прокуратури Лівадійська селищна рада також зрозуміла свою «помилку» і 29 березня 2005 року визнала протиправним своє попереднє рішення від 2 жовтня 2003 року про передачу ТОВ «Пакс» земельної ділянки в довгострокову оренду для будівництва та обслуговування рекреаційного комплексу. І тут почалося...

Річ у тім, що ТОВ «Пакс» зовсім не поділяє думки ні прокуратури, ні Лівадійської селищної ради, вважаючи, що місцева рада не має права скасовувати свої попередні рішення. Саме цю позицію ТОВ і відстоювало в суді. У Господарському суді АР Крим.

Найгуманніший у світі

Отже, до Господарського суду Криму звернувся із позовом до ТОВ «Пакс» прокурор Ялти і просив суд визнати недійсним договір оренди виділеної ТОВ земельної ділянки. Третьою особою у справі визначено санаторій «Нижня Ореанда». У свою чергу, і Верховна Рада України подає позов до Лівадійської селищної ради та ТОВ «Пакс» про визнання недійсним договору оренди, визнання відсутності повноважень Лівадійської селищної ради розпоряджатися і передавати в оренду землі природно-заповідного фонду, що забезпечують діяльність Верховної Ради України, а також про зобов’язання внести доповнення в рішення ради № 4 від 29.03.2005 р. щодо визнання неправомірним користування земельною ділянкою, що перебуває під охоронним зобов’язанням санаторію «Нижня Ореанда», будь-яким іншим суб’єктам господарювання. Отже, Верховна Рада України у справу за позовом прокурора вступила як третя особа із самостійними вимогами.

Та суд, схоже, подумав, що третій у справі зайвий і спір цілком можна вирішити без участі Верховної Ради України. Принаймні клопотання її представника про відкладення розгляду справи чомусь не задоволено, а справу тут-таки оперативно вирішено за відсутності представників третьої особи. І, очевидно, без урахування пояснень представника парламенту та доказів на підтвердження його вимог. Мабуть, суд забув, що Господарський процесуальний кодекс України гарантує кожній особі, що бере участь у справі, право бути присутньою на судовому засіданні, надавати пояснення, заперечення та докази.

А ТОВ «Пакс», у свою чергу, як доказ витягло із забуття рішення цього само Господарського суду АРК півторарічної давності, яким у 2004 році було відмовлено у задоволенні позову Сімферопольського міжрайонного природоохоронного прокурора щодо визнання незаконними і скасування рішень Лівадійської селищної ради про виділення ТОВ «Пакс» земельної ділянки та визнання недійсним договору оренди. Тож суд і вирішив твердо стояти на раніше висловлених позиціях, а рішення від 2004 року застосувати як преюдиційне — не перевіряючи викладених у ньому обставин. А мав би перевірити, адже чинне законодавство визнає обставини такими, що не потребують доведення, лише в тому разі, якщо вони встановлені попереднім рішенням суду у справі за участю тих само сторін. Та в тому-то й річ, що сторони у цих двох справах, м’яко кажучи, не зовсім ті самі, а отже, і суд не мав права сліпо довіряти фактам, описаним у попередньому рішенні. Та суддя, повіривши наданим «Паксом» матеріалам і просто-таки знехтувавши право Верховної Ради України брати участь у розгляді справи, відмовляє у задоволенні позовів прокурора і Верховної Ради України, залишивши чинним укладений з ТОВ договір оренди землі. Схоже, суд зовсім не цікавило, чи належала передана в оренду «Паксу» ділянка до земель, що на законних підставах перебувають у постійному користуванні санаторію «Нижня Ореанда» і є землями природно-заповідного фонду, чи приймала місцева рада рішення про припинення права користування та зміну цільового призначення ділянки до укладення договору оренди. Принаймні цих обставин суд під час прийняття рішення не з’ясував. А наведений у рішенні висновок про те, що передана в оренду земельна ділянка перебуває в межах населеного пункту і тому повноваження щодо розпорядження нею здійснює Лівадійська селищна рада, не обґрунтований ні фактичними даними, ні посиланням на хоч би якісь норми законодавства. До того ж суд першої інстанції на свій розсуд розділив справу на господарську та адміністративну, хоча між сторонами виник спір про право користування земельною ділянкою, що в жодному разі не може бути предметом адміністративного провадження.

Яблуко від яблуні...

Севастопольський апеляційний господарський суд, що переглядав рішення в апеляційному порядку, мабуть, виявився не більш об’єктивним від суду першої інстанції. Взяти хоча б той факт, що про призначене судове засідання Верховну Раду України повідомлено за півтора дні до його проведення, тоді як згідно із законодавством це мало бути зроблено як мінімум за тиждень до засідання. Як, питається, за півтора дні можна підготуватися до слухання справи, зібрати всі необхідні матеріали і докази, оформити відрядження представникові та ще й доїхати влітку до Севастополя? Однак апеляційний суд це, мабуть, не турбувало — йому своє робити. Ось він і знайшов нову причину, щоб залишити чинним надсумнівний договір оренди: мовляв, нинішня «Нижня Ореанда» — це вже не та «Нижня Ореанда», якій надано право постійного користування землями заповідного фонду і яка згідно з охоронними зобов’язаннями має берегти їх і охороняти. Той санаторій нібито ліквідовано без правонаступництва, а нинішній взагалі невідомо де взявся. Та суд апеляційної інстанції, здається, навіть не зміг розібратися в юридичних термінах «ліквідація» та «реорганізація» юридичної особи.

Не скасував рішень попередніх інстанцій і Вищий господарський суд України. Тож довелося оскаржувати і його рішення до найвищої судової установи держави.

Суд постановив: скасувати!

От мені цікаво: невже закони знають і вміють застосовувати лише судді Верховного Суду України? Невже тільки тут можна насправді захистити права усього народу та державні інтереси й припинити розбазарювання заповідних земель на Південному узбережжі Криму? Виходить, що так. Бо лише Верховний Суд України звернув увагу на те, що судами так і не встановлено цілу низку важливих для вирішення справи обставин, зокрема, щодо правового режиму спірної ділянки та дотримання порядку передачі її в оренду відповідно до вимог Земельного кодексу України. І лише Верховний Суд України у своїй постанові від 23.07.2007 р. указав, що обставини, визначені у рішенні Господарського суду АР Крим від 2004 року, яким відмовлено у позові природоохоронного прокурора про визнання недійсним договору оренди, за жодних обставин не можна вважати такими, що мають преюдиційне значення і не потребують доведення, оскільки у справі 2004 року брали участь інші сторони. Одне слово, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: попередні судові рішення у справі скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Що ж, залишається лише сподіватися, що після вердикту Верховного Суду України і Господарський суд Криму буде уважніше ставитися до дослідження обставин справи і вивчення доказів, а заразом і до неухильного дотримання вимог закону. Просто дуже хочеться, щоб судді під час здійснення правосуддя, як до цього їх зобов’язує і статус, і присяга, справді підкорялися лише закону. І саме підкорялися, а не застосовували його на власний розсуд, залежно від ситуації, «з натяжкою»...