Навіщо суддям імунітет?

Незалежність судів та суддів — це комплексне поняття і складається з ряду компонентів, які гарантують можливість суддям здійснювати правосуддя, спрямоване на захист прав та свобод людини, проте на побутовому рівні чомусь ці гарантії розцінюються як особисті привілеї суддів. Такої точки зору дотримується і автор статті (надалі будемо називати просто автор) «Навіщо суддям імунітет?» в газеті «Голос України» № 133 за 31.07.2007 року. Тому хочу надати читачам свою точку зору як професіональний суддя та громадянин цієї країни, якому не байдуже, в якій країні, з яким правовим режимом житимуть його діти та онуки, чи буде в цій країні врешті-решт верховенство права.

Автор статті не згоден з тим, що в проекті закону № 2835 від 27.12.2006 року пропонується розширити недоторканність та імунітет судді, зокрема передбачається, що порушити кримінальну справу у відношенні судді зможе тільки Генеральний прокурор України та його заступник. Він (автор) занепокоєний тим, що в одному з виступів у засобах масової інформації суддя апеляційного суду сказав про те, що за чинним законодавством «простий слідчий прокуратури» може порушити кримінальну справу стосовно судді, а я додам, що навіть «простий» дільничний інспектор міліції.

Автор занепокоєний і тим, що судді обираються безстроково, що, на його думку, треба повернутися до практики тих часів, коли судді обиралися населенням.

Погляньмо на чинне законодавство. Гарантії незалежності судів та суддів передбачено статтею 126 Конституції України та статтею 14 Закону «Про судоустрій України». Зокрема, в них зазначено, що гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів, їх недоторканністю, що суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом, та інше.

З огляду на ті події, які відбуваються в Україні, ці положення незалежності є надзвичайно важливими.

Тому шаленому тискові на суди та суддів, що відбувається останнім часом в Україні у зв’язку з дестабілізацією політичного життя, боротьбою за владу, перерозподілом власності, дано відповідну оцінку в рішеннях Ради суддів України, Президії Верховного Суду та VІІІ позачергового з’їзду суддів України (що широко висвітлювалось у засобах масової інформації, в тому числі і в газеті «Голос України»).

Вищеназваний автор знайомий як з національним законодавством, так і з міжнародним, зокрема статтею 1.1 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» (від 10.07.1998), де сказано, що в національні закони не можуть вноситися зміни, спрямовані на зниження рівня гарантій, уже досягнутих у відповідних країнах. Це ж положення закріплено і в частині 3 статті 11 Закону України «Про статус суддів».

Чому автора не бентежить, скажімо, той факт, що відповідно до Закону України «Про адвокатуру» кримінальну справу у відношенні адвоката може порушити тільки Генеральний прокурор, його заступники або прокурори обласного рівня, а у відношенні судді — слідчий чи навіть дізнавач?

Чи він вважає, що незалежність судді менш значима, ніж незалежність адвоката при виконанні ними професійних обов’язків?

Мабуть, така позиція має іншу мету. Ті зміни, які відбулися в законодавстві за часів незалежності України, реально поставили прокурора в більш рівне з іншими учасниками процесуальне становище, що значно зменшило його вплив на приймання судового рішення.

Останнім часом не поодинокі випадки (навіть у Дніпропетровській області), коли прокурори порушували кримінальні справи у відношенні суддів за буцімто порушення, які вони допустили під час розгляду справ, де ці прокурори самі були стороною в судовому процесі. То чи не є це тиском на суд? Виходячи з такої позиції, прокуратурі, звичайно, вигідно мати право в будь-який час порушити кримінальну справу проти судді й досягти бажаного результату в конкретній справі.

Здається, що така позиція відтягує нас дещо в минуле, погодитися з цим просто неможливо.

У незалежності суду цивілізований світ пішов далеко вперед, і нам не потрібно збиватися з цього шляху. Не може бути багато незалежності судів та суддів на шляху захисту прав людини.

Як аргумент проти «імунітету суддів» наводиться те, що у відношенні двох суддів порушено кримінальні справи за хабарництво. Хіба такі справи не порушувались проти прокурорів, працівників міліції, інших спецслужб, та скільки їх порушено?

Та хіба на цих двох чи навіть більше випадках можна позбавити всіх суддів (що працюють та прийдуть працювати) гарантій їхньої професійної незалежності й цим позбавити громадян права на справедливий та неупереджений суд?

Автора непокоїть те, що судді після першого призначення на п’ять років потім обираються безстроково. Та хіба суддя після цього стає недоторканним?

Безумовно, питання дисциплінарної відповідальності суддів, їх відкликання з посади у зв’язку зі скоєнням злочину чи скоєнням дій, несумісних з високим статусом судді, потребують законодавчого врегулювання, і про це прямо й ґрунтовно сказано в рішенні VІІІ позачергового з’їзду суддів України.

Але те, що суддя обирається безстроково, є важливою гарантією того, що його не буде безпідставно відкликано чи не призначено на черговий термін, що суддя при розгляді справ не озиратиметься на те, що закінчується строк його повноважень і його подальша професійна діяльність може залежати від якоїсь політичної партії, державного органу чи високопоставленого чиновника.

Невже це комусь не зрозуміло? Не думаю, що відкрию велику таємницю, коли скажу, що навіть сьогодні ті судді, в кого закінчується п’ятирічний термін призначення, намагаються уникнути під різними приводами розгляду справ з великим суспільним резонансом, бо навіть за умови постановлення ним законного рішення вони не гарантовані від того, що їх обрання безстроково не заблокує невдоволена рішенням сторона.

Пропонується обирати суддів населенням.

Це питання непросте, і саме по собі обрання суддів населенням не гарантує, що суди стануть більш незалежними, що в них зникне корупція чи навіть звичайне хамство.

Це ми вже пройшли за радянських часів, коли судді обиралися населенням, з якого, може, хіба що сотня людей добре знала кандидата на посаду судді.

Неважко передбачити, у що виллються вибори судді населенням у наші часи.

Статистика говорить, що більше дев’яноста відсотків судових рішень набувають законної сили і менш ніж по кількох відсотках вони змінюються, а ще менше скасовуються.

З повідомлень засобів масової інформації видно, що найбільше галасу навколо судових рішень здіймає та сторона, яка не змогла довести свою правоту, навіть тоді, коли судове рішення пройшло всі судові інстанції та набуло законної сили.

Здебільшого це робиться відповідними політичними та діловими колами, які захищають інтереси, інколи далекі від суспільних.

Скажіть, будь ласка, чи був хто свідком мітингу або демонстрації, присвячених ухваленню судом законного й справедливого рішення? Чи багато ви бачили в засобах масової інформації подяк суддям за їхню сумлінну працю з боку тих громадян, чиї законні інтереси та права захистив суд? Така природа людини, що коли її права захищені, то вона заспокоюється і вважає це звичайною справою, а галасує той, хто не зміг довести свою правоту в суді.

До чого я це веду? Якщо ми повернемося до виборів суддів населенням, то створимо ситуацію, коли невдоволені суддівським рішенням (а такі завжди будуть, бо такою є природа суду, адже до нього йдуть люди з протилежними інтересами) певні політичні кола, чи бізнес-групи, чи навіть громадяни в період таких виборів будуть здійснювати певні акції, щоб позбавити суддю можливості продовжити свою професійну кар’єру, навіть за умови, що працював сумлінно. Та чи це потрібно суспільству?

Якщо автор вважає, що вибори судді населенням — це демократичніше, то чому б, скажімо, не обирати населенням також прокурорів чи керівників інших спецслужб?

Надзвичайно спірною є думка про те, що судам передали невластиві їм функції — зокрема, давання дозволів на проведення окремих оперативно-розшукових заходів (проникнення до житла, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами та інше). Проте автор замовчує те, що в більшості розвинених (тобто цивілізованих) країн контроль за діями правоохоронних органів у цій сфері покладено саме на суди.

Чому прокурор, який сам веде слідство чи контролює його хід і відповідає за стан злочинності, вважає, що він у цьому питанні буде об’єктивніший, ніж суд?

Це світова практика: встановлюється судовий контроль там, де порушуються основоположні права та свободи людини, і тут, як-то кажуть, нема чого винаходити велосипед.

Наведена в статті автора статистика щодо давання судами дозволів на проведення оперативно-розшукових заходів ще ні про що не говорить, тому що істотно змінилося життя, значно зріс науково-технічний прогрес. Злочинець сьогодні має на озброєнні новітні технології в галузі транспорту, комунікацій, а тому правоохоронні органи, щоб успішно боротися з таким злочинцем, повинні дедалі частіше застосовувати спеціальні розшукові заходи.

Та, врешті, проблема не в тім, скільки судами дано дозволів, а в тім, чи законно вони були дані.

Немає меж удосконаленню, в тому числі і правовому, у сфері давання судами дозволів на проведення оперативно-розшукових заходів, тому ми, судді, тільки «за» в реформуванні і цієї сторони діяльності суду.

Свою точку зору на проблеми, порушені в статті «Навіщо суддям імунітет?», я також хотів би завершити тим, що Україна переживає певну суспільно-політичну кризу, а тому судова система, яка є однією з гілок державної влади, потребує глибокого реформування, як і вся система органів влади, котра хоч і має три гілки, проте є єдиною, а тому проблеми, наявні в одній гілці влади, характерні і для решти.

І наостанок хочу поставити питання тим, чиї законні інтереси та права захистив суд: чи хотіли б ви, щоб суд та судді були позбавлені тих гарантій незалежності, які дали змогу захистити вас від свавілля органів влади, в тім числі і правоохоронних?

Олександр МАРТИНЕНКО, голова Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.