Кожному, хто вперше переступає поріг будинку Василя Миколайовича Стратонова з Новоукраїнки, впадає в очі велика кількість світлин. Вони над ліжком, на стінах, на столі... Сивочолий ветеран розмістив там фотокартки своєї дружини та дітей. Та серед того розмаїття — найбільше саме її портретів — його Валентини.
«Це моє єдине кохання, на все життя», — зауважує 93-річний ветеран і тремтячою рукою простягає своє найулюбленіше фото. На ньому — майбутня дружина, зенітниця Валентина в солдатській гімнастерці та з комсомольським значком на грудях. Саме такою (він так захотів) залишилася вона назавжди в його серці: життєрадісною і веселою, невгамовною і красивою душею.
«Ми познайомилися в 1946-му, — розповідає ветеран. — Я приїхав після демобілізації в Новоукраїнку і зайшов на роботу до своєї сестри Віри, в бухгалтерію. Там і побачив уперше свою Валентину. Через рік ми одружилися. Весілля як такого не було — лише рідні та близькі друзі. На той час я вже працював на Новоукраїнському елеваторі, якому віддав 50 років життя. Дружина спочатку працювала в сільпо, потім у райспоживтоваристві, а після виходу на пенсію присвятила себе громадській діяльності в ветеранській організації. Ми з нею виховали двох чудових дітей. Син Віталій працює нині головним інженером у Миколаївському судноплавному порту, донька Тамара завідує бібліотекою в Кременчуці».
«Своїх дітей вони виховували в злагоді. Ті бачили лише гарний приклад взаємної поваги та любові між батьками. Нині вони двічі на тиждень телефонують, щоб дізнатися, як справи в батька, — розповідає сусідка ветерана Наталя Миколаївна (вона за домовленістю з дітьми порається по господарству Василя Миколайовича та займається хатніми справами). — Син хотів забрати його до себе, та дід Василь відмовився. Але на майбутнє, про всяк випадок, попередив: навіть якщо й поїду звідси, то після смерті обов’язково поховайте мене поруч з Валентиною. Для цього й місце завчасно собі притримав. Дружину свою так кохає, що завжди говорить про неї не в минулому часі, а ніби вона й нині жива. А лишень з’являються перші квіти, постійно нагадує мені, щоб я не забувала міняти їх у вазі, яка стоїть біля портрету покійної дружини».
Разом подружжя Стратонових прожило  понад 60 років. У постійних клопотах та взаємодопомозі життя збігло як вода. Навесні, як і тоді, коли не стало Валентини Іванівни, в калині знову заспівають пташки. І хоч зі смертю коханої Василь Миколайович втратив радість від тих співів, та слова, що самотність точить, мов іржа, не про нього. 
Василь Миколайович часто згадує свою кохану. Говорить про неї з душевним трепетом і ніжністю. Навіть дивно для багатьох — стільки років пройшло, а він кохає її й понині.
У будинку ветерана давно німує старий телевізор. «Це ми вдвох із Валюшою сідали поряд та дивилися, — зауважує дід Василь. — А тепер, коли я сам, не хочу його навіть вмикати»...
Щовечора, поправивши подушку, схиляє на неї сиву голову дід Василь, а поглядом ловить на стіні образ своєї Валентини: «Ну що, до зустрічі вві сні, кохана... А може, скоро знову зустрінемось?! Уже назавжди»...
Новоукраїнка
Кіровоградської області.

 


На знімках: дід Василь Стратонов та його Валентина.


Фото автора.