«Я прагнув свободи...»

Відомий білоруський і радянський письменник Василь Биков, котрий увійшов у літературу творами, що вражають правдою про другу світову війну, помер за три дні після свого 79-річчя — 22 червня 2003-го. Щоразу цей день нагадує про зустріч з ним, яку подарувала мені доля під час журналістського відрядження до Німеччини наприкінці 2000 року. Коли прочитала замітку в одній з тамтешніх газет, що він мешкає тут, то це відкриття здалося мені неймовірним: Биков — у самому «лігві» колишніх ворогів, про яких писав безкомпромісно та нещадно?!

Хто хотів чути — почув

На його воєнних творах виховувалося кілька поколінь громадян колишньої наддержави. У їх центрі — росіяни, білоруси, українці, представники багатонаціональної країни, яка колись називалася СРСР, і німці, котрі зійшлися на полі бою. Про війну Биков знає не з підручників: народження 1924-го, його призвали наступного року після її початку. Піхотинець, артилерист. Йому пощастило: він уцілів у бійні. Щоб потім розповісти нам про кровожерливість і жорстокість війни. Але й про те, що на ній виживала все-таки всеперемагаюча любов і людяність.

«Журавлиний крик», «Третя ракета», «Альпійська балада», «Сотников», «Обеліск», «Мертвим не боляче» — хто не читав цих повістей, не захоплювався високим духом людей, котрі потрапили в жерло війни? Здавалося б, письменник, який написав їх, мав би жити серед любові, поваги, захоплення його творчістю. Але система була на сторожі: після надрукування повісті «Мертвим не боляче», в якій письменник-фронтовик зобразив те, що бачив на власні очі: безжальність командирів, безпощадність особливих відділів, героїзм солдата і недовіру до солдата, у центральних радянських газетах рецензенти звинуватили його в однобокому висвітленні війни, в очорненні народного подвигу. Ну й народ наш організовано «відреагував»: «Биков — брехун». А кому сподобається правда, яка принижує народ і у війні, і в мирі? Тим паче що ту страшну війну в СРСР заведено було облагороджувати міфами, а Биков їх руйнував. Утім, до 50-річчя письменника влада нагородила його Державною премією. За те саме, за що знищувала — щоб утримати непокірного на своєму рівні, вичавити з нього слова вдячності й тим принизити...

Така наука не минула намарне. Його військова проза стала філософською: Василь Биков відкриває внутрішньолюдську війну. Любов, страх, ненависть, обов’язок — ці почуття визначають стосунки фронтовиків, партизанів, поліцаїв. На війні він зобразив передовсім Людину, причини перемог і поразок бачив не в ідеологічній сфері, а в Дусі людському. Биков став пацифістом, а слава — світовою: його твори перекладалися і видавалися у багатьох країнах. Партія, щоб усе-таки зберегти «обличчя», присвоїла Бикову-письменнику звання Героя Соціалістичної Праці, а 1986 року Ленінську премію — вищих нагород тоді не було...

Деякі критики казали тоді, що таке визнання — не лише за видатні досягнення у галузі літератури, а й за лояльність до влади. Начебто вона заохотила його за те, що він не став білоруським Солженіциним, не розкрив безпричинність комуністичної системи, не розхитував її, не закопував її так, як закопував війну. «Комунізм, писав один з рецензентів, як перманентна війна з Людиною у доперебудовних творах Василя Бикова не прописаний, бо існував Биков-цензор, котрий поважав правила гри». З власного досвіду знаю, що це було чи не найбільше лихо для людей творчих, письменників, журналістів — мати власного цензора в голові. Але Биков не мовчав, він писав. А хто хотів чути — почув...

Любив Білорусь над усе

Письменник сприйняв перебудову, як довгоочікувану можливість змінити статус-кво держави, егоїстичний прокомуністичний шлях. З Горбачовим Биков пов’язував надії одержати свободу й для свого народу. Він — один з організаторів і активних учасників Білоруського народного фронту, котрий став опозицією прокомуністичним силам. Але сили були нерівні: «Піна на хвилі перебудови» — так писали тоді титуловані білоруські історики про діячів Фронту, передовсім про Бикова. «Вони їдять наш хліб», — докоряли робкори та сількори письменникам-опозиціонерам і Бикову так само. А білоруська опозиція, на жаль, забувши, що Биков — передовсім письменник, почала втягувати його у свої не завжди достойні міжусобні війни. Він же продовжував писати. Але що глобальніше, то жорсткішою ставала до нього влада, передовсім її лідер — президент Лукашенко, які зрештою вижили письменника з його Білорусі, котру він любив над усе...

...Розшукати письменника було нескладно: у секретаріаті німецького Пен-клубу мені люб’язно надали його номер телефону, а сам Василь Володимирович, вислухавши мету візиту — підготувати інтерв’ю для одного з українських видань та німецької «Берлінер цайтунг», сказав: «Приїжджайте!».

40 хвилин електричкою від німецької столиці — і я в майже курортному Кьопеніку, де переважають старовинні вілли та сучасні котеджі. Серед гостроверхих ялин — невеликий затишний особняк, під самісіньким дахом якого Биков разом з дружиною орендував квартиру.

Він зустрів мене біля хвіртки. Піднімаючись красивими дерев’яними сходами, бачу на стіні велику афішу з його портретом, яка повідомляє про лекцію в Берлінському університеті. Биков трохи ніяково пояснює: «Господиня дому хотіла зробити мені приємність...».

Кажу Бикову, котрий так багато писав про війну та німців, які у його творах — узагальнений образ агресора, що мені дуже важко уявити його тутешнім мешканцем. Письменник з гіркотою пояснює: «Будь-які умови тут кращі, ніж ті, що на батьківщині. Найголовніше, тут я знайшов спокій, нормальні умови для занять літературою. Тут, повертаючись увечері додому, не ризикую зустріти в темряві двох-трьох мордоворотів у камуфляжі. Вдячний моїм німецьким друзям і колегам, які посприяли, щоб я мав можливість мешкати тут. А щодо агресора, каже Биков, то й Німеччина за післявоєнний час стала іншою. У політику та економіку прийшла нова генерація. Нинішні німці —це все-таки не ті німці, з якими доводилося мати справу на полях кривавої війни. Це інші й дуже часто хороші люди, з ними легко й просто. А головне — нам немає про що сперечатися і немає чого ділити. Процеси демократизації в післявоєнний час благотворно вплинули на зміни в свідомості також і покоління, яке воювало. Для мене це було, може, найщасливішим відкриттям. А ще — у Німеччині в перекладі вийшло 20 моїх книжок, і мене тут знають як автора. Так, історія сповнена парадоксів, один з яких полягає в тому, що за післявоєнні роки багато моїх земляків, людей мого покоління — як би це сказати делікатніше — стали моїми ідейними опонентами, тоді як колишні супротивники стали друзями та однодумцями...»

— Але є таке поняття: «Вина німецького народу». Як ви до нього ставитеся?

— Я багато про це думав і дійшов висновку, що народ, мабуть, не варто ні надто боготворити, ні звинувачувати. Народ — взагалі важкозрозуміле поняття. Є дуже цинічне визначення його одним з недавніх тиранів Мао Цзедуна: «Народ — це чистий лист папірусу, на якому можна накреслити будь-який ієрогліф». Ці «ієрогліфи» впродовж усієї історії людства і креслили на папірусах-народах різноманітні «писарі», а народам залишалася одна функція — втілювати в справи навіжені ідеї своїх володарів-авантюристів...»

— Німецький Пен-клуб, організовуючи так звані читання творів Василя Бикова, запрошував на них фронтовиків, які пережили другу світову війну. Як вони відбувалися — ці зустрічі колишніх ворогів?

— Якось один з них запитав мене, чому радянські партизани воювали не за правилами й убивали полонених німецьких солдатів? Довелося пояснювати, що вся минула війна йшла «не за правилами», і ця «неправильність» походила від ідейної порочності обох режимів, про що я багато писав, коли відзначали 50-річчя нашої перемоги. З надією, що настав час глибинного осмислення головних уроків другої світової війни. Але я помилився: осмислення її залишилося на попередньому, пропагандистському рівні. Моя концепція будувалася на тому, що так, німецький нацизм — величезне зло новітньої історії. Але було й інше зло (може, з протилежним знаком), яке не менш успішно займалося спільною для них, улюбленою справою — знищенням роду людського. Навіть нині важко визначити, котре з них досягло в цій справі більше, якщо навіть ретельно полічити всі їх криваві жертви — в концтаборах, війнах, революціях, репресіях, голодоморах, класовій і расовій боротьбі.

Спільними зусиллями людство перемогло нацизм, тим самим зміцнивши більшовизм, дозволивши йому взяти у рабство народи Європи, які й після падіння останньої комуністичної імперії з трудом вибираються з-під її глиб. Перемога над німецьким нацизмом була використана переможцями не на благо собі, а на шкоду. Інакше чим можна пояснити, що народи переможених країн у результаті власної поразки зуміли побудувати миролюбні демократичні суспільства, а народи-переможці більш як на півстоліття погрязли в безвихідній деспотії?

Так, звісно, злочини гітлерівців щодо мирного населення моєї батьківщини гідні вселюдського осуду. Але німецький народ, здається, щиро їх усвідомив і неодноразово покаявся. Проте й на Радянській армії, яка представляла СРСР, чимала вина за немалі злочини проти людства на зайнятих нею територіях Німеччини та інших країн. Але за них ніхто не збирається каятися...

«Скаржитися завжди принизливо»...

— Нещодавно я прочитала кілька ваших творів, написаних трохи в іншому жанрі, ніж досі...

— Раніше я не був прихильником епічної прози, але тут, у Німеччині, спробував писати притчі. На мій погляд, цей стародавній жанр спроможний найбільш містко виразити мораль і події нашої дійсності. Я пишу про людей, тоталітаризм і тиранію, про мутацію моралі під впливом деспотичної влади, про беззахисність маленької людини, про марність її сподівань на правду та справедливість. Гадаю, ці теми актуальні нині, й не лише для білоруської історії.

— ...І ви хочете після таких паралелей повернутися до Білорусі?...

— Знаєте, в мене завжди були перманентні проблеми з владою, такі смуги — чорна, біла. Але раніше я був молодий і себе втішав: переживу! Як пережив Сталіна, Хрущова, Брежнєва, багатьох фельдфебелів від культури СРСР і Білорусі. Але нинішніх, схоже, не переживу: надто велика різниця у віці.

— Ностальгія не докучає?

— Чудовий російський письменник Віктор Некрасов, з яким я дружив у Союзі і зрідка зустрічався за кордоном після його еміграції, якось сказав щодо ностальгії: «Коли до мене приходить це почуття, спускаюся на вулицю, іду за сусідній ріг, купую газету «Правда», і ностальгію як рукою знімає». Тут я теж маю можливість купувати деякі білоруські газети...

...Підготувавши інтерв’ю, надіслала його на прочитання Василю Володимировичу. Невдовзі одержала відповідь:

«Шановна Валентино, інтерв’ю прочитав (...) Дещо довелося уточнити, дещо трохи стиснути: мені не хотілося б виступати у ролі скаржника, оскільки скаржитися (та ще й публічно) завжди принизливо. Хоч і без цього в моєму становищі обійтися неможливо. І ще — заголовок. Той, який Ви дали, надто визивний, і я його замінив. Але якщо у Вас знайдеться ще варіант — прошу».

Одна з повістей Василя Бикова має назву «Знак біди». Його смерть для білорусів стала воістину знаком біди, як і те, що помер він 22 червня, у день початку війни, яка була головною темою його творів.