Громадський контроль — друг, який лає

«Необхідність введення груп швидкого реагування... мотивована ускладненням оперативної обстановки, підбурюванням особами негативної спрямованості інших засуджених до відмови від прийняття їжі, проявів непокори, зухвалої поведінки, опору представникам адміністрації на дії по вилученню заборонених предметів. В результаті... вилучено 64 предмета.., за вчинення... опору до восьми засуджених застосовано... заходи фізичного впливу та спеціальні засоби (кийки, наручники)».

Це не з рапорту начальника американської тюрми, де бунти, і не тільки кіношні, — справа буденна. Я процитував відповідь Генеральної прокуратури на запит голови правозахисної громадської організації «Донецький меморіал» Олександра Букалова. Вражає не силове приборкання в Ізяславській виправній колонії № 31 Хмельницької області. Приємно вражає, що «око государеве» відреагувало на лист, якого ще кілька років тому не помітило б.

Чи тільки восьмеро і чи тільки синці й садна отримали агресивні засуджені — знають лише там, за колючим дротом. Залишається фактом акт непокори, спричинений, зрозуміло, не райським життям на нарах. Про це свідчить і «нейтральна» фраза із згаданої відповіді: «... на порушення кримінально-виконавчого законодавства щодо матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених... внесені відповідні акти прокурорського реагування».

Багато це чи мало? Десять років тому засуджених було на третину більше. Проте Президент вважає неприпустимо високим і нинішнє «досягнення» незалежної країни. Помножте ці цифри бодай на п’ять і ви зрозумієте, відчуєте горе й стурбованість сімей, чиї рідні та близькі носять тюремну робу в умовах жорсткого контролю, повного або часткового обмеження реалізації своїх інтересів як особистості.

Безумовно, за злочин винний має бути покараний. Покараний, а не духовно зламаний, не фізично покалічений.

А що суспільство знає про життя злочинця за колючим дротом? Ми ще слідкуємо за його долею до вироку суду, а як зачинилися за засудженим тюремні ворота — втрачаємо до нього будь-який інтерес. Але ж через роки наш рідний, знайомий, сусід, колега повернеться з місць позбавлення волі. Ким? Ізгоєм чи повноцінним членом цивілізованого суспільства?

Це залежить значною мірою від ставлення до засудженого в пенітенціарних установах, в яких працюють 48 тисяч працівників кримінально-виконавчої системи (КВС). Вони зобов’язані дотримуватися закону, захищаючи передусім права, інтереси підопічних камерників.

Чи ефективний цей захист? А яка роль суспільства, що має перевіряти діяльність системи?

Мені довелося брати участь у кількох конференціях, присвячених проблемам громадського контролю.

Одна з них відбулася в Святогорську на Донеччині. Не перша і не остання, де небайдужі вчені і практики шукали і знаходили шляхи реформування кримінальної та кримінально-виконавчої системи в країні. Ініціатором дієвого заходу виступила благодійна організація «Чернігівський жіночий правозахисний центр», який сьомий рік очолює Алла Лепеха.

На зустрічі я зрозумів, що пенітенціарна система, маючи потужну правову базу і досвідчених професіоналів, знаходиться в ролі дитяти без ока при семи няньках.

Професор із Запоріжжя Тетяна Денисова, яка понад 20 років працювала в системі, вважає, що ефективність діяльності КВС залишається низькою. «Умови виконання покарання так і не вдається наблизити до міжнародних стандартів, особливо у слідчих ізоляторах, — каже Тетяна Андріївна. — Якість виховного процесу практично зведена нанівець, відсутні елементарні умови для соціальної адаптації тих, хто вийшов на волю».

Одну із своїх праць декан юридичного факультету Денисова присвятила тим, хто стоїть по різні сторони «барикад»: співробітникам КВС та засудженим. Вона, як і багато інших правозахисників, робить усе, щоб злочинці й працівники установ знайшли спільну мову, уникали конфліктів, проявляли терпіння, співчуття і людяність.

Для досягнення цієї благородної мети багато може зробити й громадськість. А це 1500 спостережних комісій (СК), тисячі педагогів, 1000 священнослужителів, журналісти, яким відчинені ворота колоній не тільки для перевірок, а й для благодійництва, виховної місії. Ревізорів, виходить, більше, ніж психологів, соціологів в установах. Тоді чому час від часу чути там «вибухи» бунтів?

Віз на ентузіазмі

За кордоном вивчають громадську думку перед тим, як відкрити десь тюрму. Місцева влада там не лише контролює, а й допомагає. У нас вона, як правило, і не цікавиться життям за гратами, де не тільки свої закони, а й хвороби, постійний брак коштів, безробіття. Хіба це проблеми лише начальника колонії?

Його колега із Швеції, розповідають, жахнувся, дізнавшись, що тюрму контролюватимуть два десятки організацій. А через рік після призначення усюди казав: «Яке щастя, що є ці 20 організацій».

До речі. На ІІ міжнародній конференції в Києві обговорювали ті самі проблеми, що й у Святогорську. Тільки до думок, пропозицій зарубіжних гостей прислухалися не лише наші правозахисники на громадських засадах, а й професіонали з Державного департаменту з питань виконання покарань. А чомусь зібрання в Святогорську, як і інші, проведені Аллою Лепехою і однодумцями, центральний апарат відомства ігнорував. Шкода, бо доморощені рекомендації вчених і практиків аж ніяк не меншовартісні за «заморські». Хоча б тому, що їхній «статут» не завжди підходить до нашого монастиря, про що Алла Лепеха та її колеги зазначали в Києві. У нас, виявляється, різні погляди, зокрема, на діяльність спостережних комісій. В Азії відмовились, приміром, від подвійної функції СК — контролю і адаптаційної роботи. Чи приймати таку модель нам? Там частково фінансуються СК, у нас лише мріють бодай про одну ставку для керівника. Але ж на голому ентузіазмі важкого воза не потягнути.

За кордоном, констатували учасники конференції на Донеччині, можна за гратами обвінчатися і розірвати шлюб, у нас — тільки «відгуляти» весілля. Про оформлення пенсії в наших колоніях теж не йдеться. «Це треба вирішувати на законодавчому рівні», — наголосила народний депутат Катерина Левченко, закликаючи підготувати відповідні пропозиції.

Учорашній працівник колонії, а нині співробітник Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук (Харків) Ірина Яковець порушила, відчувалось, наболілу тему: роль спостережних комісій у захисті прав персоналу установ виконання покарань. Справа, підкреслювала вчений, не лише в принижуючих честь людини зарплатах контролерів і вихователів. Дві третини засуджених, за даними дослідників, не терплять втручання адміністрації у внутрішнє життя «зеків», вважають неприпустимим навіть їхній захист. Мовляв, самі розберемося. То можна уявити, як працюється службам, які, з одного боку, мають забезпечити дотримання законів і дисципліни, а з другого, зважати на «контингент», який «сам розбирається»... Та він взагалі нікого в авторитетах не тримає, той «контингент». До громадських організацій, скажімо, ставиться тільки як до благодійників. «Ви до нас не з контролем, а з подарунками приходьте», — кажуть. А до працівників колоній, зрозуміло, палкого кохання не виявляють.

Розібрати барикади

...«Донецький меморіал» створено ще 1989 року, отже, його керівник Олександр Букалов має чи не найбільший досвід у царині захисту прав та інтересів громадян. Він справедливо вважає, що громадський контроль слід відрізняти від громадянського, який здійснюють і недержавні, і державні структури, і частиною якого є громадський контроль. Його непокоїть, що не виконується вимога про обов’язковість мати в складі спостережних комісій бодай половину представників громадськості; що СК керують чиновники, недостатньо обізнані зі специфікою роботи комісій, з положеннями не лише Європейських пенітенціарних правил, а й нормами вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства. Як результат — імітація діяльності більшості СК.

Учасники Святогорської конференції висловлювали й інші «крамольні» ідеї: колонії слід передати регіональній владі і відповідальність за їхню діяльність покласти на громади; чинне положення про СК треба негайно скасувати, розробити нове з урахуванням громадської думки; рішення СК мають бути обов’язковими для виконання, а не мати лише рекомендаційний характер; створювати, як того хоче Департамент, відомчий вуз не має потреби — достатньо, мовляв, факультету. Чимало уваги приділяли учасники дискусії питанню моніторингу, проведенню якого в установах, м’яко кажучи, не сприяє Київ.

А тут, певне, скажуть на це: пропонувати легше всього. Упевнений: за кожною ідеєю відомих у країні правозахисників треба бачити їхню готовність реалізовувати її. Для цього треба лише сісти за «круглий стіл». І мати бажання вислухати однодумців, які не менше, ніж державні мужі, бажають істинного реформування кримінально-виконавчої служби.

Київ — Донецьк — Київ.