У 1964 році Василя Даниловича Пасічника з міста Радивилова, що на Рівненщині, призвали на армійську службу в Псковську область (Росія). Там зустрів він чарівну дівчину Олену, з якою одружився. Після демобілізації молодята переїхали в Україну, де народився син Юрій.
Невдовзі Олена вирішила відвідати батьківщину. Взяла із собою дитину. І вже не повернулася на українські терени. Щоправда, якось надіслала Василеві фото сина, дорослішого на два роки, однак про місце, де вони мешкають, у листі не повідомила. Ось так і розпалася сім’я.
Відтоді багато часу минуло. І вже 15-літній онук Василя Даниловича Сергій, дізнавшись правду про дідуся, взявся за пошукову роботу, яка увінчалася успіхом.
Юрій разом з дружиною Іриною приїхав в Україну і не міг стримати сліз радості, обіймаючи батька. Василь Данилович, теж зі сльозами на очах, попросив у сина пробачення за те, чим завинив перед ним — насамперед за відсутність батьківського тепла. Відтепер же їхні долі, як зазначили обоє, ніколи не позначаться ні прохолодою, ні забуттям.
— Про тата я ніколи не забував, — каже Юрій, — хоч фактично нічого не знав про нього: мама не розповідала. Але мені змалечку чомусь запам’яталися гуси — як ми їх із бабусею пасли тут, в Україні; як вони ґелґотіли, ніби вчили мене своєї мови...
— А гуси в нас і досі не переводяться, — відповів синові Василь Данилович, так що матимеш змогу завдяки їм пригадати дитинство. Шкода тільки, що так багато часу втрачено!
Рівненська область
На знімку: батько і син — зустріч через півстоліття.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
