«Жаль, что я пою по-русски и вообще весь русский. Мне бы надо быть украинским певцом и петь по-украински! Україна — рідна мати... Иногда мне кажется, что я делаю преступление тем, что пою не для нее и не на ее языке...» — так писав Олександр Вертинський дружині.

Олександр Миколайович Вертинський народився 21 березня 1889 р. у Києві на Володимирській, 43 (навпроти Золотих Воріт). Його батько Микола Вертинський був людиною шанованою, відомим у Києві адвокатом, отримував солідні гонорари від багатих клієнтів, але часто безплатно допомагав бідним. Мав оригінальне хобі — журналістику.

Його кохана — Євгенія Скалацька — шляхетного походження (по жіночій лінії — з дворянського роду Ілляшенків, який мав родинні зв’язки з сім’єю Миколи Гоголя-Яновського). Закохані жили у цивільному шлюбі, мали дочку Надійку і сина Сашка. Втім, сімейне щастя дорого коштувало: перша дружина Миколи не давала розлучення, та ще й постійні людські пересуди... Все це змусило Євгенію зважитися на трагічний аборт... Чоловік так і не оговтався від горя: його знайшли непритомним холодного зимового дня на могилі коханої, невдовзі він згорів від сухот. Сиріт узяли на виховання сестри матері в різні сім’ї, при цьому обом сказали неправду — що сестри/брата більше нема...

У 10 років Олександр блискуче склав вступні іспити до Першої імператорської гімназії, де навчалися Михайло Булгаков та Костянтин Паустовський. Оскільки тітка примушувала племінника сидіти за підручниками буквально до півночі, не дозволяючи гратися й гуляти з друзями, Сашко прогулював уроки і виправляв двійки у щоденнику. А щоб купити книжку або квиток у театр, почав... красти гроші: у тітки, в печерах Лаври прикладався до святих і... виходив із повним ротом назбираних монет. Удома хлопця шмагали як сидорову козу, але він не каявся.

Рятували його театр і літературні вечори, де Вертинський виходив на сцену з власними мініатюрами. Зрештою гоноровий талант вирушив завойовувати Москву. Вертинський грав невеликі ролі в модних п’єсах. На початку 1912 р. виступав з пародіями у театрі мініатюр М. Арцибушевої, успішно знімався в німому кіно («Король без вінця», «Від рабства до волі», «Чим люди живі»), подружився з І. Мозжухіним і В. Холодною. У 1913-му він спробував всупити у МХАТ, але екзаменатору Станіславському не сподобалася його вимова літери «р».

Наступного року Вертинський вирушив добровольцем на фронт санітаром на поїзді, який курсував між передовою та Москвою. На його рахунку — 35 тис. перев’язок!

Після повернення до Москви Олександр продовжував виступати в театрі мініатюр Арцибушевої з власним номером — «Пісеньками П’єро». 25-річний двометровий худий чоловік виконував свої пісні, присвячені Вірі Холодній, у яку був палко й безнадійно закоханий. Його витончений стиль, маска сумного П’єро сподобалися глядачеві. Так аудиторія, вихована на романсах, визнала новий жанр — авторську, художню пісню. 1917 р. артист об’їхав майже всі великі міста імперії, де виступав з незмінним успіхом. 

А ще він закохувався до безтями. У 1918 р. у Харкові у душі Вертинського спалахнули почуття до демонічно красивої актриси Валентини Саніної (в еміграції вона стане особистим модельєром і подругою Грети Гарбо)...

А романс «То, что я должен сказать», за спогадами Костянтина Паустовського, Вертинський присвятив убитим на Борщагівці під Києвом юнкерам, яких відправили «на вірну смерть проти небезпечної банди». За іншою версію, пісню було написано після розстрілу більшовиками всього особового складу юнкерської школи в Києві. Після чого з Олександром довго говорили в ЧК...

Через ненависть до радянської влади Вертинський виїхав до Константинополя. У Польщі Олександр одружився з балериною на ім’я Ірена (справжнє — Рахіль Потоцька), присвятив їй пісню («Я со сцены вам сердце, как мячик, бросаю, ну, ловите, принцесса Ирен»). Шлюб виявився невдалим і нетривалим. І Вертинський продовжив самотні подорожі. У Парижі познайомився з Марлен Дітріх і закрутив із нею роман. У 1935 р. артист безнадійно закохався в поетесу Ларису Андерссен.

І лише у 53 він познайомився з 18-річною грузинською княжною Лідією Циргвава, з якою щасливо прожив свої останні 15 літ і народив двох талановитих красунь! Коли вони повернулися на батьківщину, тато співав донечкам тільки українських колисанок, розспівувався піснею «Реве та стогне Дніпр широкий...». На кіностудії Довженка грав українською у фільмах «Кривавий світанок» і «Полум’я гніву», чим дуже пишався. Наталія Ужвій його тоді спитала: «Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло — мову можна вивчити, але звідки у вас суто українські інтонації?» Ледь не плачучи від радості, артист відповів: «Так я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!» Олександр Миколайович називав Україну і Київ своєю ніжною батьківщиною, казав: «Я готовий цілувати твої вулиці». Він писав дружині: «Как бы я хотел жить и умереть здесь. Только здесь! Как жалко, что человек даже не может выбрать себе угол на земле! Что мне Москва? Я не люблю ее! Я всей душой привязан к этим камням, по которым я шагал в юности, стирая подметки, к этим столетним каштанам, которые стояли тогда и будут стоять после моей смерти...» Так бездержавна Україна втратила ще один талант.

Смерть застала 68-річного Олександра Вертинського 21 травня 1957 р. у ленінградському готелі «Асторія». Зупинку серця спровокувала не гіпертонія, а те, що він був не сам... Лідія заплющувала очі на захоплення чоловіка, а Олександр казав молодій дружині: «Після моєї смерті любитимеш мене ще сильніше». Так воно й сталося: відчайдушно красива 34-річна вдова заміж більше не вийшла. Жоден чоловік не витримував конкуренції з Вертинським.

«А за окном 

шелестят тополя: 

Нет на земле 

твоего короля».

Запоріжжя.

Фото з сайтів www.marimeri.ru і www.admagazine.ru.