Він з тієї породи людей, які не сперечаються про лірику і фізику, а воліють з цими категоріями духовного буття бути на «ти». Затятий чорнобилець, котрий опинився там, у ядерному пеклі, за власним, винятково патріотичним бажанням, спочатку як скромний кандидат технічних наук Дніпропетровського гірничого інституту, а потім уже як член штабу з організації виконання дезактиваційних робіт на дахах блока № 3, під керівництвом голови урядової комісії академіка Бориса Щербини.

Знайшли романтика в Москві

У науково-дослідному секторі гірничого інституту йому було тісно! Невгамовний Швидько завжди встигав лізти не у свою тематику, що одних дратувало, а в інших викликало співчутливу посмішку, мовляв, невиправний романтик. Молодого співробітника «заганяли» по відрядженнях, а він і не відмовлявся, об’їжджаючи шахтарські регіони від України до Заполяр’я та заробляючи «інженерні» копійки для існування сім’ї. Зіштовхнувшися з радіаційною тематикою в гірничодобувній галузі, Петро Васильович спробував розібратися в цьому новому для себе явищі і запатентував у московському ВНІГПЕ, за його словами, «дріб’язкове» новаторське відкриття. Хто б міг припустити, що через багато років, коли сталася катастрофа на ЧАЕС, його «вирахують» саме за цією «дрібницею» і терміново викличуть до Москви, в урядову комісію, для «давання згоди» практично попрацювати над упровадженням своєї ідеї створення «думаючого» робота на дезактиваційних роботах.

Так і заробив молодий дніпропетровський учений, як він любить жартувати, «путівку в життя», прибувши до Чорнобиля 8 липня 1986 р., представляючи не тільки свій навчальний заклад, а й Мінвуз України. Ось документальні свідчення його роботи. Вже в жовтні директор ЧАЕС Е. Поздишев так характеризував його: «П. Швидько упевнено пройшов випробування на мужність і стійкість, особисто беручи участь в очищенні й дезактивації покрівель у високих рівнях радіації, зробив низку пропозицій для вирішення проблем дезактивації, вдосконалення робототехніки і способів захоронення відходів...».

Тоді ж, у жовтні, Петро Васильович, нащадок запорізьких козаків, які осіли на берегах Вовчої в колись грізній Самарській паланці, вже заліковуватиме свою «мужність і стійкість» у місцевих київських клініках. А трохи пізніше, майже три місяці, і в 4-й терапії «чорнобильської», а точніше, середньомашівської московської лікарні № 6. Його вірна дружина Любов Петрівна, яка приїхала провідати його, надивившись там на муки українських ліквідаторів, після повернення з Москви зненацька раптово померла, залишивши Петрові Васильовичу трьох його улюблених неповнолітніх дочок: Оксану, Анюту і Настю. Це був перший найжорстокіший життєвий урок, який неначе диктував йому умову: що залишилося в тебе в цьому житті? Безутішний біль втрати і невиліковна радіаційна хвороба без офіційного діагнозу — їх тоді підганяли під загальні захворювання організму. Мовляв, починай відлік і своїм дням на цьому світі. Але він в розпачі вирушив до Чорнобиля, де вже не думав про своє життя, а намагався заробити (там платили гарні гроші) бодай для дочок.

У представленні вже на урядову нагороду, підписаному генеральним директором ВО «Комбінат» Мінатоменерго СРСР Є. Ігнатенком, читаємо: «Член штабу ЛПА (ліквідації наслідків аварії. — Авт.) П. В. Швидько зробив особистий внесок у видалення з поверхні даху високоактивованих елементів конструкцій зруйнованого реактора, інших конструкцій, що зазнали зараження радіоактивними відходами, а також високоактивних окремостей (ТВЕЛів, ТВЗок, графітних блоків та ін.), що знаходилися раніше в недоступних зонах...» Подяки, почесні грамоти, посвідчення на почесну медаль, монтажні схеми об’єктів ЧАЕС — зберігає Петро Васильович усі ці роки для себе, як і численні фотографії, зокрема й знімок групи ліквідаторів, які піднімали прапор України над четвертим реактором, серед них був і він...

Щорічно в чорнобильські дні він їде на зустріч до Києва, до своїх друзів-ліквідаторів: Юрія Самійленка, котрий був у ті трагічні дні терміново, наступного після вибуху дня, прикомандирований зі Смоленської АЕС і очолював той самий штаб з ліквідації наслідків аварії; Валерія Стародумова, заступника керівника групи дозиметричної розвідки покрівель 3-го блока, котрий опинився там, як і Швидько, але зі Свердловського політеху; Сергія Саверських, колеги по штабу, який і нині на «бойовому посту» — працює заступником керівника зони відчуження ЧАЕС.

Показуючи рідкісні фотографії (тоді фотографувати суворо-пресуворо заборонялося), Петро Васильович тихим голосом вимовляє для нього ранимі слова: «немає в живих». Він не каже помер, немов надаючи своїй пам’яті якоїсь надії.

Тоді і навіть тепер дуже багато і таких учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які в 30-кілометровій зоні чи за її межами видавали спецобладнання або в київських кабінетах приймали зведення щодо будівництва «саркофага» телефоном. Але свої «заслуги» піднімають до рівня «керівників» обласних комітетів «Союзів Чорнобиль» і з завидною «принциповістю» продовжують «ділити» пільги для себе і свого оточення. Це я до того, що тільки після десятої річниці аварії на ЧАЕС Петру Швидьку вдалося довести свій «зв’язок з Чорнобилем» (є й така, з’ясовується, пільга в бюрократичної раті від влади у зв’язку із втраченим здоров’ям), усупереч своїм хронічним діагнозам і висновкам чорнобильських, київських, московських і дніпропетровських клінік. За дозою опромінення і за наслідками впливу на організм їх вистачило б не на одного ліквідатора. Але, на жаль... Навіть у списках відзначених чомусь так і не виявилося його, справжнього чорнобильця.

— Не заслужив, бо ще не пішов у світ інший, як і мої колишні побратими, — говорив про таку ситуацію Петро Васильович, змахуючи набіглу зрадницьку сльозу.

Пережити всі ті післячорнобильські приниження змогла тільки справді мужня людина, котра не зломилася ні під ударами долі, ні під грізним «наркозом» радіації, ні під підступами негідників, що присмокталися до чорнобильського корита, як до своєї власної годівниці.

Вибухи гримлять

Але життя триває. У родину Швидьків прийшла нова мама — мама Олена, уважна і надійна помічниця, друг. Народилася четверта донька — Оленька. Часом зі смутком, а то й з властивим йому розчуленим єхидством перечитує збережені давні накази, як, наприклад, цей, де чорним по білому написано: «у зв’язку з опроміненням вище 5 ГДД (гранично допустима доза) у 1986 р.», про встановлення чергової «дозволеної» річної дози навантаження йому, заступникові начальника цеху, по «0,15 бера на місяць».

Так вийшло, що майже шестирічна робота на ліквідації чорнобильських наслідків вибуху ядерного реактора мала для Петра Васильовича несподіване продовження. Він є одним з розробників великого проекту з утилізації боєприпасів на Павлоградському хімзаводі, термін збереження яких давно минув, і вони на складах становлять загрозу більшу, ніж чорнобильська, знайшов себе в мирному «атомі». Вивчаючи проблему використання українськими підприємствами тротилвмісних вибухових пристроїв у промислових цілях (тротил — монополія винятково Росії), учений запропонував реалізувати ідею використання водно-гелієвих (гелекса) вибухових речовин. На Павлоградському хімзаводі і технологічні потужності, і висококласні фахівці працюють. Залежність від постачань російського тротилу стала проблемою для України! Наука виявилася сильнішою за політику. Масштабні випробування в Кривбасі, Запорізькому ЗЗРК підтвердили не тільки життєздатність гелекса, а й очевидні переваги. Гелекс — екологічно чиста вибухова речовина, бо не виділяє шкідливих і отруйних компонентів, безпечна в перевезеннях будь-яким транспортом. Так і втілилася в життя його ідея — науково-виробниче підприємство «Південруда», що взяло на себе всі турботи з розробки і впровадження промислових вибухових речовин та інших важливих напрямів у гірничій справі.

...На Миколаївщині в Добровеличківському і Первомайському районах, де свого часу в найсуворіше засекречених шахтах стояли на бойовому чергуванні міжконтинентальні ракети типу СС-18, прозвані американцями «сатаною», а виготовлені на дніпропетровському «Південмаші». Під час знищення цих майже тридцятиметрових шахт, унікальних високотехнологічних споруд, були використані, як патрони, начинені павлоградським гелексом. Вибухова речовина легко «шматувала» півтораметрову бетонну оболонку ракетних «сховищ».

Мені довелося тоді бути присутнім при висадженні в повітря шахт і я бачив красиве обличчя Петра Васильовича з теплими світлими очима, що немов раділи від успіху, свого успіху, в нелегкому житті. Що може бути радісніше від перемоги, перемоги всупереч усьому, перемоги не тільки над обставинами, а й над самим собою! Вистояв у боротьбі з долею, хоча чорнобильська «мітка» нагадує про себе і помітною кульгавістю, і швидкою стомлюваністю, й іншими не радісними «болячками»...

Але колишній кандидат у майстри спорту з боксу і гроза павлоградської шахтарської шпани не витрачає своїх світлих днів марно. Войовничий лірик від природи і водночас гострий на слівце «технар», він пристрасно шукає себе й у технологічних новаціях із захоронення великотоннажних техногенних відходів від переробки і видобутку руд у геологічних формаціях, рятуючи красу довкілля. Тепер його знають і запрошують на міжнародні конференції до США, Канади, Іспанії, Німеччини, Великої Британії, Росії, Франції та інших держав, де він, як лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України, представляє нашу молоду країну.

У квітні дніпропетровцеві Петру Швидьку, вченому-«самоучці», тямущому і підприємливому інженеру та менеджеру — шістдесят. Давайте поздоровимо його. Він не звик до славослів’я, але, я впевнений, не образиться на теплі слова на свою адресу і йому буде приємно озирнутися на свій шлях. Адже він устояв не тільки на чорнобильських, а й на обивательських вітрах, зберіг себе і своє здоров’я і виростив невгамовних дочок, які успадкували від батька працьовитість і відданість своїй справі. А головне, що знайшов у собі сили для продуктивної творчої праці для України, яку він любить любов’ю праведного сина. Життєві вершини підкоряються оптимістам.

Мало не забув, торік до сумного ювілею Чорнобильської катастрофи йому таки вручили урядову нагороду — орден «За мужність», якою Петро Васильович дуже дорожить.

Дніпропетровська область.

На знімку з архіву П. Швидька: група ліквідаторів після підняття державного прапора на ЧАЕС (у нижньому ряду другий ліворуч Петро Васильович Швидько).