Валентина й Микола, проживши спільно майже 14 років, розійшлися в березні 2013-го. Причину їхнього розриву в селі й досі не розуміють. Адже батьків 13-річної дівчинки Аліни (всі імена змінено. — Авт.) ніхто з односельців не характеризує негативно. Родина утримувала господарство, дві корови. Микола фермерував: вирощував часник, картоплю, полуниці. Загалом за сільськими стандартами він — ідеальний чоловік, бо не п’є і не курить. Однак... дружина подала до суду, під час якого зазначила: «Причиною розірвання шлюбу є різні погляди на життя, відсутність взаєморозуміння, прояв відповідачем до неї неповаги, образи, сварки». І хоч Микола казав судді, що поважає та любить дружину, все-таки шлюб розірвали. Не захотіла Валентина залишатися з чоловіком — що ж, має на те право...
Микола переїхав до батьків. Улітку минулого року з дочкою він з’їздив на 10 днів на Чорне море. І ось після цього між колишнім подружжям знову розпочався новий виток протистояння.
— Якось уночі телефонує доця, — розповів нам Микола. — «Я сама вдома, боюся, — каже. — Тато, забери мене!»
Як з’ясував батько, Валентина почала зустрічатися з односельцем, ночувати у нього. Аліна дуже гостро відреагувала на материн вибір. Дівчинка-підліток була у відчаї від того, що до них додому приходить «чужий дядько». Він викликав у неї острах, занепокоєння.
Зрештою, Аліна вирішила переїхати до батька. З літа і понині вона мешкає в будинку батьків Миколи. У неї є окрема кімната, комп’ютер. Здавалося б, ось у такий простий спосіб вирішилася життєва проблема підлітка. При цьому, враховуючи бажання дитини, орган опіки та піклування райдержадміністрації від 24 вересня визнав за доцільне визначити місце проживання Аліни разом із батьком, оскільки він взявся належним чином виконувати свої обов’язки.
Та щодо цього є й інші точки зору. Відбулася низка судів. На засіданні Чернігівського райсуду від 5 грудня минулого року дівча казало: «Часто мати не готувала їжу, я ходила голодна. Були випадки, коли вона замикала будинок, і мені допізна доводилось чекати під дверима або йти до бабусі». Дівчинка також висловила невдоволення перебуванням у домі незнайомих їй друзів матері.
Бажання Аліни проживати з батьком прийнято судом до уваги, однак, як зазначалося у судовому рішенні, не може бути враховано через незначний життєвий досвід, вік, зрілість, а також положення закону щодо забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку. При цьому було розглянуто надані докази, що обоє з батьків позитивно характеризуються, відповідально ставляться до виконання своїх батьківських обов’язків, мають належні матеріально-побутові умови для забезпечення потреб дитини, хоча водночас батько має вищий авторитет у доньки, ніж мати. Але суд вирішив, що Аліна повинна проживати з нею. І апеляційний теж.
Письмова заява Аліни, підпис на якій посвідчений секретарем сільської ради, як зазначалося у суді, не є достатньою підставою для задоволення позову. Оскільки вже саме залучення до оформлення заяви органу місцевого самоврядування свідчить про участь дорослих і певний їхній вплив на формування думок дитини. Те саме стосується і пояснень Аліни в суді першої інстанції. Апеляційний суд, відповідно до ч. 3 ст. 171 СК України, прийняв рішення всупереч думці дитини, оскільки «цього вимагають її інтереси». Що ж далі?
— Я щойно повернувся з Києва, — повідомив батько. — Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ розглянув мою касацію. Тепер цю справу направлено на новий розгляд.
— Аліна буде жити в мами?
— Ну от як можна виконати попереднє рішення, якщо дочка не хоче повертатися до мами?! Примусом? Я просто боюся за Аліну, стан її душі...
Чернігівська область.
