У червні 1941 року, коли гітлерівці вже взяли Луцьк і вели бої під Рівним, біля самого кордону воїни 41-ї Криворізької стрілецької дивізії і прикордонники ще тримали героїчну оборону містечка Рави-Руської.

Ніч 22 червня 1941 року начальник штабу 41-ї стрілецької дивізії полковник Єрьомін зустрічав у літньому військовому таборі. О другій годині ночі його розбудив черговий штабу.

— Товаришу полковнику, — схвильовано доповідав він, — вас негайно просить до телефону комендант прикордонної дільниці. У нього — важливе термінове повідомлення.

Так пізно прикордонники ще не телефонували. Значить, щось надзвичайне.

— Мої прикордонники помітили дивну поведінку німців, — голос коменданта звучав тривожно. — З їхнього боку чути, як переміщується військова і бойова техніка. Наші секрети виявили, що з настанням сутінок до кордону почала підходити і зосереджуватися піхота, встановлюють гармати і кулемети. Такого ще ніколи не було...

Тривожно защеміло серце. Невже і справді — війна? Цьому не хотілося вірити. Пересилюючи себе, Єрьомін сказав:

— Судячи з усього, німці затівають щось серйозне. Будьте, як ніколи, напоготові. Продовжуйте спостереження. Застави тримайте у повній боєготовності. У разі чогось — негайно телефонуйте.

Подумалось, як добре зробив командир дивізії Мікушев, розпорядившись встановити прямий телефонний зв’язок із комендатурою прикордонної дільниці. Та хіба лише це? А нарада, яку він провів учора з командирами частин та їх політруками. Сказані на ній слова комдива про можливість підступних дій фашистів, про посилення пильності здавалися тепер особливо слушними. Так, як і його наказ відкликати з відпусток і відряджень увесь командний склад та повернути з віддалених полігонів усі артилерійські полки й стрілецькі підрозділи. Зрештою, його наказ, згідно з яким він — полковник Єрьомін — та інші офіцери залишилися сьогодні на ніч у частині. Для посилення бойової здатності дивізії зроблено чимало. Але чи цього достатньо?

А по той бік кордону вже глухо лунали команди, стояли вишикувані у бойовому строю техніка, піхота. До гармат підносили останні ящики зі снарядами, вирулювали на злітні смуги літаки з чорними хрестами. О 3-й годині 22 червня командувач 17-ї німецької армії генерал-полковник Штюльпнагель відкрив пакет, який вручив йому на початку місяця головнокомандувач сухопутних сил Німеччини генерал-фельдмаршал Вальтер фон Браухич. Це був сигнал для нападу на Радянський Союз.

О пів на четверту Єрьоміна знову розбудив черговий штабу. Через відчинене вікно в кімнату долинав якийсь дивний звук. Вийшли на вулицю. На горизонті вже почала жевріти ранкова зоря, хоча небо було ще темним. Але що це? Важко гудучи, летіли на схід літаки. Негайно доповіли про це у Львів у штаб 6-ї армії. Телеграфний апарат хвилин з десять мовчав: потім запрацював. «Вогонь по літаках не відкривати», — прочитав полковник на стрічці. Невдовзі гітлерівці вже бомбили Київ.

У цей час Єрьоміна знову покликали до телефону. Телефонували з комендатури прикордонної дільниці.

— Товаришу полковнику, — доповідав комендант, — німці на всьому фронті моєї дільниці відкрили вогонь, перейшли кордон. Застави ведуть бій.

— Це — війна! — крикнув у відповідь Єрьомін. — Тримайтеся. Наші підрозділи незабаром прийдуть на допомогу.

— Лише у повоєнний час з документів, надісланих з міністерства оборони колишньої Німецької Демократичної Республіки, стало відомо, що на фронті оборони 41-ї Криворізької стрілецької дивізії наступали п’ять гітлерівських дивізій, за якими знаходився 14-й механізований корпус. Через Раву-Руську, невелике прикордонне містечко, фашистська 17-а польова армія завдавала головного удару по Львову, який планували захопити на третій день війни. Раву-Руську командувач 17-ї армії генерал-полковник Штюльпнагель зарозуміло пообіцяв генштабу захопити відразу. Адже його війська мали тут п’ятиразову перевагу.

Близько четвертої ранку в штабах усіх стрілецьких і артилерійських полків прийняли сигнал — бойова тривога! Підрозділи вийшли на бойові позиції. Особливо злагоджено діяли артилеристи. Через півгодини вони вже стріляли по ворогу, підтримуючи прикордонників, які першими прийняли на себе удар.

Відважно боролися бійці 91-го прикордонного загону, який очолював майор Малий. Ураган снарядів і бомб, здавалося, знищив усе живе на території застави №17 лейтенанта Федора Моріна, та коли гітлерівці піднімались у чергову атаку, прикордонники зупиняли їх нищівним вогнем. А коли фашистська піхота, підтримувана танками, увірвалась у двір, з палаючого будинку назустріч їм, співаючи «Інтернаціонал», кинулися Морін і дев’ять поранених бійців. Так мужньо загинули захисники застави.

Прикордонники виконали своє завдання і дали змогу передовим загонам 41-ї дивізії завчасно зайняти оборонні рубежі. Бойовими діями дивізії вміло керував генерал-майор Мікушев. Він був усюди: серед бійців в окопах, які одну за одною відбивали атаки ворога, на командному пункті, розмовляв із дружинами військовослужбовців. Вони, до речі, того дня розвантажили 25 залізничних вагонів, у яких увечері разом з дітьми і пораненими відбули до Львова. Рішучі, вмілі дії комдива, його впевненість передалися всім командирам і бійцям. На жодній ділянці оборони дивізії того дня ворог не здобув навіть невеликої перемоги.

23 червня розпочалося масовим наступом гітлерівців. Особливо вдало відбивали його артилерійські підрозділи дивізії. Так, батареї 132-го артполку вели вогонь прямою наводкою по фашистах. Ворог залишив на полі десятки солдатів, багато техніки, зокрема, танків.

Зенітно-артилерійський дивізіон збив чотири фашистські літаки, які бомбардували наші позиції. А головні сили дивізії були зосереджені на прикритті шляху на Львів. Шосейну дорогу, що пролягала тут, надійно прикривали гармати 249-го гаубично-артилерійського полку, 209-го корпусного артилерійського полку і два дивізіони 132-го артполку.

Саме на цьому напрямку 23 червня після артилерійської підготовки 102-й і 244-й стрілецькі полки підполковника Чумаріна і майора Єчонка контратакою відкинули ворога за кордон.

Маршал Радянського Союзу І. Баграмян, тоді начальник оперативного відділу Південно-Західного фронту, в своїх мемуарах писав: «Ворогу так і не вдалося пройти через бойові порядки 41-ї дивізії. Але він відшукав слабке місце — стик між військами 5-ї та 6-ї армій — і відразу спрямував туди великі сили».

41-ша дивізія обороняла Раву-Руську до 26 червня і залишила місто лише після наказу командування фронту. Потім вона обороняла Тернопіль, Білу Церкву, Канів, Київ. До 9 вересня дивізія тримала оборону на річці Остер. Поблизу міста Козельця, ведучи бійців у контратаку, загинув командир дивізії генерал-майор Георгій Мікушев.

* * *

У бою з танками гітлерівців під містечком Узин отримав тяжке поранення мій батько — заступник командира 132-го артполку Олександр Якименко. Добрі люди допомогли йому вижити. Війну завершив у травні 1945-го, визволяючи Чехословаччину. Саме батькові розповіді, а також спогади його бойових побратимів, у тому числі й колишнього начальника штабу 41-ї Криворізької дивізії Єрьоміна, допомогли мені відтворити деталі боїв у перші дні війни під Равою-Руською. На жаль, учасників тієї героїчної оборони серед нас майже не залишилося. Шість тисяч їх полягло у червні 1941-го ще на кордоні. Тієї різдвяної ночі 1994 року не стало і тата. В останні дні він марив. «Вогонь! Вогонь!» — шепотіли спалені хворобою губи. Війна, про яку не любив згадувати, поверталась до нього у небутті, ніби наздоганяла в останні миті життя. Пам’ять про перші її страшні дні ніколи не полишала його. Тож чи маємо право забувати про них ми? Адже Велика Перемога починалася саме там, на кордоні, у червні 1941-го.

Волинська область.