Або на коні (в разі задоволення судових позовів), або під двома конями (програш на виборах і в суді) — така перспектива «світила» групі партій-аутсайдерів березневих парламентських виборів, які вимагали від суду визнати неправомірними дії ЦВК зі встановлення результатів минулих парламентських виборів.

Пізнього вівторкового вечора українська Феміда винесла остаточний вердикт: колегія суддів Вищого адміністративного суду України своєю постановою відхилила позови до Центрвиборчкому про визнання неправомірними дій ЦВК зі встановлення результатів парламентських виборів.

Суд заслуховував позовників і відповідачів, вивчав докази упродовж десяти днів — з 15 квітня. І це замість п’яти діб, протягом яких він, відповідно до закону, мусив ухвалити відповідне рішення, про що ще минулого четверга з сумом нагадував учасникам процесу головуючий Олександр Пасенюк, просячи позивачів «ставити конкретніші запитання відповідачеві».

Слухати і дивитися було що, адже Феміді довелося розглядати матеріали восьми(!) ідентичних позовів (в один процес об’єднали два позови від Народного блоку Литвина і кандидата в депутати від «Народної опозиції» Вітренко, а також шість позовів, поданих блоками Ю. Кармазіна, Н. Вітренко та «Віче» І. Богословської.

З питаннями і претензіями було не все так просто, адже в багатьох з них відповідачі (а це державні люди, чиновники найвищих рангів!) вбачали підміну «права політикою». Про це говорили, зокрема, заступники голови ЦВК Микола Мельник і Марина Ставнійчук. Остання висловила думку, яка вертілася у багатьох на кінчику язика: мовляв, позивачі зверталися до суду, оскільки якимось чином потрібно пояснювати тим особам, котрі фінансували їх передвиборні кампанії, а також однопартійцям, потенційним виборцям, які голосували за них, чому їхні політичні сили програли вибори. «Найкраще — облити брудом всіх і вся: усі винні у поразці на виборах», — зауважила М. Ставнійчук.

А стосовно правових реалій, то ЦВК, як заявили її представники, не вбачає у своїх діях будь-якого порушення законодавства, що, на думку позивачів, призвело до начебто невірного підрахунку голосів виборців. Одне слово, «реальних фальсифікацій не було» — лейтмотив відповідача під час судових дебатів.

У відповідь одна з найактивніших представників з боку позивачів Наталія Вітренко прокоментувала журналістам під час перерви виступи членів Центрвиборчкому так: «Те, що говорить ЦВК, це навіть сумно, а не смішно», бо, на думку головної прогресивної соціалістки, члени ЦВК не надали жодних доказів на свою користь. «Все це» дозволяло їй і її однодумцям сподіватися «на правове рішення» суду.

Пізно ввечері Вищий адмінсуд України правове рішення виніс. Про нього ще буде сказано багато різних слів — добрих і не зовсім. Але з огляду на верховенство закону і права ніхто в Україні не має права його ігнорувати — вердикт остаточний і оскарженню не підлягає. А з огляду на політичну ситуацію маємо підстави зауважити: слідом за минулими президентськими виборами Україна у критичний момент зуміла цивілізовано поставити остаточну найвищу судову крапку і в парламентських перегонах. Історичний прецедент. Це тим паче важливо: адже упродовж цих десяти напружених днів, коли десятки мільйонів виборців не мали можливості довідатися про офіційні результати свого волевиявлення, вітчизняна Феміда терпляче вислуховувала претензії маленької (хоч і впливової) меншості учасників виборчого процесу — чотирьох із сорока партій і блоків, які не подолали трипроцентний бар’єр.

Свою крапку у цій історії може ставити і Європейський суд, до якого мають намір і право(!) звернутись невдоволені політики з блоків і партій-позивачів. Погодьтеся, таке право — то також ознака демократії і європейськості України.