15 грудня 2005 року у Верховній Раді України зареєстровано проект закону «Про захист від дискримінації за расовою, національною чи етнічною належністю», внесений народним депутатом Іваном Миговичем. В чому необхідність ухвалення такого закону? Адже від початку нашої незалежності не раз проголошувалось, що це ганебне явище в нас успішно подолане. Якою є насправді ситуація, які були причини для розробки законопроекту № 8590? Про це розмова журналіста

В. Дзьобака з автором законопроекту.

Зокрема, Іван Мигович сказав:

— В Україні склалася практика, коли поганим тоном вважається навіть нагадування про випадки дискримінації. Адже наше законодавство містить багато положень, які забороняють будь-які види дискримінації. Це справді так. Але наявність тих положень ще не означає, що люди не зазнають дискримінації. Бо гарантії рівності та недискримінації, відображені в законах України, не працюють. Держава досі не подбала, щоб наповнити їх реальним змістом. Тому дії, спрямовані на порушення прав (або створення перешкод для реалізації прав) осіб, з огляду на національність чи етнічне походження, колір шкіри, стать, мову, політичні уподобання чи інші ознаки, стала частим явищем в українському суспільстві. Настільки частим, що його й не помічають.

Про гостроту проблеми свідчать соціологічні опитування: майже 90 відсотків респондентів стикалися з проявами дискримінації!

— А тим часом наша влада декларує наміри приєднатися до європейської спільноти, де расизм та дискримінація вважаються найтяжчими порушеннями прав людини, а боротьба з ними є обов’язком держав, що закріплено в міжнародних актах...

— До яких приєдналася і Україна. Зокрема, це Декларація про права осіб, що належать до національних, етнічних, релігійних та мовних меншин, положення якої зобов’язують Україну вживати законодавчих кроків для недопущення дискримінації. Досі більшість зобов’язань щодо недопущення дискримінації, узятих на себе Україною, не виконано. Такий висновок є і в резолюції ПАРЄ (Страсбург, 29 вересня 2003 року). Останніми роками ЄС приділяє значну увагу протидії дискримінації та забезпеченню рівних можливостей для всіх осіб. Задля цього ухвалено низку директив, найбільш відома з них Директива про дотримання принципу «рівного ставлення до всіх попри його/її расове чи етнічне походження» (Директива 2000/43/ЕС). Сьогодні вона фактично є частиною законодавства, виробленого Співдружністю. З 2000 року ЄС вимагає від країн-кандидатів запровадження стандартів цієї директиви в національне законодавство та їх практичну імплементацію.

Україна, яка прагне інтегруватися в європейську спільноту, зобов’язана адаптувати вимоги Директиви 2000/43/ЕС у своєму законодавстві та судовій практиці.

Досвід свідчить, що прояви нерівності та неповаги до прав і законних інтересів різних груп меншин часто призводять до виникнення напруження та конфліктів у суспільстві.

— А для забезпечення безконфліктного демократичного розвитку треба створювати ефективну систему протидії дискримінації...

— Наше законодавство містить низку положень, які декларують рівність всіх осіб. Проте гарантії рівності та недискримінації, відображені в законах України, досі не наповнені реальним змістом. Протидія дискримінації та захист осіб від цього ганебного явища ні для одного державного органу не є пріоритетом. Держава не займається проблемою дискримінації, чим загострює або навіть стимулює її поширення. Реальну можливість протидіяти дискримінації в Україні мають лише омбудсмен, органи МВС і прокуратури. Однак, омбудсмен займається питаннями прав людини в цілому і через обмежені ресурси не може зосередити увагу на дискримінації. Щодо органів МВС і прокуратури, то, по-перше, захист меншин не є для них пріоритетом (тут не створено спеціалізованих підрозділів, які б цим займалися). По-друге, більшість випадків грубого порушення прав меншин пов’язані саме з діями представників правоохоронних органів. Тому й розслідувати подібні випадки без упередження вони не можуть.

До того, законодавством України досі не було чітко визначено базові поняття, пов’язані з дискримінацією (дискримінація; віктимізація; підбурювання до дискримінації тощо). Така невизначеність є однією з основних перешкод для жертв дискримінації, які шукають правового захисту. За відсутності чіткого розуміння, що таке дискримінація, неможливо сподіватись, що всі дискримінаційні дії будуть виявлені, належно розслідувані й покарані.

А оскільки такі прояви в Україні практично не караються, а органи влади не мають реальних важелів впливу на порушників, це сприяє поширенню дискримінації в нашому суспільстві.

Кримінальний кодекс встановлює відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної приналежності або ставлення до релігії (стаття 161). Проте ця стаття малоефективна, що спричинено такими недоліками:

1) Необхідно доводити умисел. З огляду на специфіку правопорушень, що зазіхають на рівноправність громадян, довести наявність умислу фактично неможливо.

2) Відповідальність передбачена тільки для протиправних дій щодо громадян України.

3) Охоплено вузьке коло правопорушень, пов’язаних з дискримінацією. Багато правопорушень щодо представників меншин, які відповідно до вимог міжнародних актів повинні розглядатися як злочини, не потрапили до сфери дії Кримінального кодексу. Не може слугувати інструментом протидії дискримінації й Кодекс України про адміністративні правопорушення. Бо він не містить жодного положення, яке б встановлювало відповідальність за дискримінаційні дії чи порушення принципу рівності. Тобто сьогодні, навіть у разі визнання факту протиправних дій, винна сторона не несе відповідальності.

Крім того, представники расових, національних чи етнічних меншин практично не захищені від дискримінаційних дій з боку юридичних осіб. Причина — законодавство України, за рідкісними винятками, чітко не визначає, які санкції можуть бути застосовані до юридичних осіб, що порушують антидискримінаційні вимоги нормативно-правових актів.

Для побудови ефективної системи протидії дискримінації національне законодавство повинно надавати жертвам дискримінаційної практики спеціальні можливості, що полегшують установлення (доведення) фактів дискримінації. Практика багатьох держав показує, що без цього жертви дискримінації практично позбавлені шансів на успіх у суді.

Це підтверджують українські реалії. В Україні «тягар доведення» є практично нездоланною перешкодою для тих, хто постраждав від дискримінації. Причина — наше законодавство не враховує того, що в більшості випадків докази дискримінації перебувають у руках тих, хто цю дискримінацію здійснює і не надає спеціальних засобів, які б сприяли подоланню цієї перешкоди.

В Україні не створені і не впроваджені в практику спеціальні позасудові (адміністративні) процедури розгляду скарг щодо дискримінації. Для захисту своїх прав жертви дискримінації можуть звернутися лише до суду. Але судові засоби захисту, поряд з незаперечними перевагами, мають і недоліки. Серед основних — складність, висока вартість (треба платити державне мито, оплачувати різні судові витрати, послуги юристів), тривалий строк.

Для багатьох жертв дискримінації ці недоліки стають нездоланною перешкодою на шляху до відновлення порушених прав. А оскільки альтернативних механізмів захисту нема, жертви дискримінації часто взагалі не мають можливості захистити свої права.

— Отже, новий закон повинен забезпечити вирішення основних антидискримінаційних завдань. Які з них першочергові?

— По-перше, законопроект визначає базові поняття й принципи, що стануть основою для створення ефективних механізмів протидії дискримінації. Йдеться, передусім, про визначення чітких термінів, ознак, за якими заборонена дискримінація, сфери дії закону, типових проявів дискримінації тощо.

По-друге, він спрощує жертвам дискримінації за расовою, національною чи етнічною приналежністю доступ до правосуддя. Це передбачає вдосконалення існуючих судових механізмів захисту порушених прав та законних інтересів осіб, а також створення позасудових механізмів захисту, які можуть доповнити судові. Новий законопроект містить положення, які дадуть можливість підвищити роль держави щодо протидії дискримінації. Державні органи мають активно протидіяти дискримінації в Україні, для чого на законодавчому рівні необхідно закріпити функції та повноваження відповідних органів.

І, нарешті, за моїм переконанням, впроваджуються ефективні стримувальні чинники, що запобігають проявам дискримінації. Насамперед, це відповідні санкції за порушення антидискримінаційних вимог законодавства.

Таким чином, законопроект забезпечує посилення ролі державних органів в антидискримінаційній діяльності. Зокрема, він:

— чітко розподіляє між державними органами функції, пов’язані з упровадженням державної політики щодо протидії дискримінації;

— визначає порядок взаємодії органів влади між собою, а також їх взаємодії з громадськими організаціями в антидискримінаційній діяльності;

— створює правові основи для функціонування спеціального антидискримінаційного органу.

За практичне втілення положень закону відповідатиме спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань протидії дискримінації. Законопроект не передбачає створення нового органу виконавчої влади. Функції зазначеного спеціального органу буде реалізовувати діючий центральний орган виконавчої влади.