Наявне в Україні протистояння між українською та російською мовами — як претендентами на панівне становище, спричиняє низку запитань й зумовлює потребу комплексного аналізу стосунків між цими мовами на основі переконливих аргументів.
Про інтенсивність зусиль проросійських патріотів свідчать більше десятка законопроектів, поданих до Верховної Ради і спрямованих на прирівнювання прав української і російської мов. Особливо одіозним є парадоксальний проект указу
«Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України», підготовлений радниками Президента. Парадоксальність полягає в тому, що він розроблений державними службовцями і водночас має антидержавну спрямованість як такий, що закріплює двомовність і розділяє Україну за мовною ознакою.Прибічники надання російській мові статусу офіційної, тобто ще однієї державної мови, видають це намагання за нешкідливе, доброчинне прагнення: захищати права людини. Але питання двомовності в Україні не є таким простим і нейтральним. Річ у тому, що мова етноспільноти є атрибутом її носія. І тим самим ми говоримо про надання державотворчих прав не тільки українцям, а й росіянам, розсіяним по всій території України, переважно в стратегічних та елітних місцях.
В умовах уже незалежної України мовна поведінка зрусифікованої частини українців залежить і залежатиме в перспективі від зусиль чинної влади. І якщо ці зусилля будуть адекватні зусиллям попередньої колоніальної влади, то повернення не забариться. А якщо зусиль буде недостатньо, або влада взагалі пустить цей процес на самоплив, то, залежно від нетто — коефіцієнта відтворення населення, можливі три варіанти зміни подальшої кількості зрусифікованих українців: повільне зменшення, збереження попереднього рівня, збільшення. Жодний із цих варіантів не відповідає концепції національного відродження, бо перший варіант зменшує трудові ресурси, другий — консервує наявний стан зрусифікованості, третій — посилює русифікацію.
Київ.
