Людське життя так влаштоване, що рано чи пізно кожному доводиться стикатися з втратою рідних та близьких. Це тяжке потрясіння для дорослих, а ще більше для дітей — таких вразливих, ніжних. Тому у родинах, де сталась трагедія, перед батьками чи людьми, які їх заміняють, постає безліч складних питань: чи повідомляти чаду про смерть рідного, як правильно це зробити, чи брати на поховання, як допомогти пережити горе... Розібратись у цьому нам допомогла практикуючий психолог Аліна БОЧКОВСЬКА.
Усвідомлення смерті
Поняття «смерть» дитина осягає поступово, із дорослішанням. У перші роки життя малюки не відрізняють живе від неживого: все оточення сприймається одухотвореним. Дітлахи двох-трьох років можуть стикатись з кончиною у казках та мультфільмах, однак суті цього явища не розуміють. Вони твердо впевнені: якщо людини немає в полі зору, її можна покликати, пошукати і зрештою знайти. Іноді малюку потрібен тривалий час, щоб зрозуміти: шукати «зниклого» марно.
Діти трьох-шести років уявляють кончину як тимчасовий від’їзд чи сон і не можуть збагнути, що людина пішла з життя безповоротно та назавжди. Мало того, малюки впевнені: смерті можна уникнути за допомогою різноманітних магічних атрибутів: амулетів, живої води, чарівної палички.
У віці шести-восьми років для дитини стає очевидною незворотність скону, але вона ще не розуміє його неминучості і причинності. «Доросле» ж розуміння смерті формується після десяти років. Підлітків уже починають хвилювати питання сенсу людського життя, і вони можуть допитуватися у дорослих: чому смерть забирає хороших людей?
Однак незалежно від віку дитина серйозно замислюється про смерть тоді, коли переживає втрату того, кого любила (навіть домашньої тваринки!).
Сказати чи приховати?
Коли у родині зазнають втрати близької людини, дорослі вагаються: сказати чи приховати від дитини гірку правду? Часто схиляються до мовчання, аргументуючи це піклуванням про психіку малюка або тим, що він все одно «ще не зрозуміє». Однак за таким рішенням значною мірою стоїть власний страх і сильні переживання дорослого. Проблема ще складніша, якщо помирає не тітонька чи дядечко, а хто-небудь із батьків...
Нерідко близькі прикриваються легендами про довготривалі відрядження чи хвороби, але сказати правду все одно доведеться, і таке відтерміноване повідомлення може травмувати дитя ще сильніше і викликати образу, гнів, недовіру. Тому важливо повідомити сумну звістку при першій ліпшій нагоді, і бажано, щоб це зробила найближча людина. У малюка обов’язково виникне багато запитань: про те, що відбулось, як жити далі, чи не станеться такого з іншими рідними і ним самим?.. Намагайтеся відповісти на всі запитання і давайте стільки детальних пояснень, скільки хоче почути дитина.
Правильні слова
Говорити з дитиною про смерть потрібно у доступній для неї формі, називаючи речі своїми іменами. Часто у розмові дорослі намагаються уникати слів «смерть» та «помер», замінюючи їх туманними — «пішов в інший світ», «дивиться на нас з неба»... Такі формулювання заважають малюку зрозуміти, що сталося насправді. Не варто також забувати, що діти мислять конкретно і фрази на кшталт «заснув назавжди» чи «покинув нас» можуть спровокувати чимало страхів: «раптом я засну — і помру», «мама пішла в магазин — і може не повернутися, покинути, померти».
Щоб смерть не стала містичним страховиськом, поясніть її причини: хвороба, старість чи нещасний випадок. Якщо людина пішла з життя внаслідок хвороби — розкажіть, що не всі недуги призводять до смерті. Інакше потім, захворівши, дитина буде панічно боятися померти. Якщо трагедія сталась внаслідок нещасного випадку — роз’ясніть факт кончини, не звинувачуючи у ній нікого. Важливо запевнити дитя, що рідні не залишать його одного і житимуть довго.
Скорбота без вказівок
Кожен переживає горе по-різному, і діти тут не виняток. Залежно від віку усвідомлення може прийти не відразу, а реакція на сумну звістку — виявитись абсолютно непередбачуваною: від невтішних ридань до ігнорування трагічної новини. Дехто намагається поділитись почуттями з близькими, а дехто замикається у собі. Дорослий повинен прийняти будь-які емоції чада: якщо печаль — розділити, гнів — дати виплеснутись, провина — пояснити, що воно не винувате... Не наказуйте дитині, що вона має відчувати, а зрозумійте її власний спосіб скорботи. Необхідно бути поряд та втішати. Що більше підтримки знайде малюк, то краще проходитиме його адаптація до нового життя — без того, хто пішов...
Не лише для дорослих
Чи варто брати підростаюче покоління на поховання — це вирішувати лише вам і вашому чаду, адже кожна дитина індивідуальна. Cпирайтесь на емоційний стан малюка, можливість зрозуміти ситуацію, його взаємовідносини з померлим. У жодному випадку не змушуйте йти на поховання і не дорікайте небажанням це зробити. Але і не забороняйте прийти попрощатися з близькою людиною. З боку дорослих правильним буде пояснити, що відбуватиметься на «останніх проводах», і дозволити дитині самій вирішувати — йти чи ні.
Якщо малюк виявив бажання попрощатись з покійним, він обов’язково повинен бути попередньо підготовлений до того, що побачить і почує. Перш за все поясніть духовне значення ритуалу поховання. Детально розкажіть, що відбуватиметься, та наголосіть: на «проводах» люди плакатимуть та кричатимуть. Скажіть, що померлий буде лежати в труні і не зможе нічого ні говорити, ні бачити, ні чути.
Зверніть увагу на те, що чує малюк від інших дорослих. Хтось каже: «Будь сильним і не плач», а інший: «Те, що ми плачемо, означає, що ми любили його і сумуємо за ним». Їхні поради можуть збивати з пантелику.
Дитині, яка втратила близьку людину, буде корисною робота з психологом — і якщо малюк переживає горе дуже гостро, і якщо замикається в собі. Особливо актуально це тоді, коли близькі самі тяжко переживають втрату і не можуть допомогти чаду.
Розмовляла Сюзанна КІРІНА.
Колаж автора.
Територія душі
Коментує отець Олександр ШМУРИГІН (священик Української православної церкви Київського патріархату):
«Розповідаючи дітям про плинність людського життя і неминучість смерті, завжди потрібно казати правду: брехня у цих питаннях неприпустима. Однак описуйте не факт кончини як такої, а переродження людини в інший стан і вічне життя на небесах. Поясніть, що ми зможемо зустрітись із померлим в іншому — блаженному — житті, якщо будемо жити з Богом.
Щодо останнього прощання, то я вважаю: слід взяти дитину на чин відспівування, а ось про громадське поховання потрібно десять разів подумати, перш ніж зважитись. Адже церковне поховання — світле і молитовне; а світське — емоційно і психологічно важка процедура.
Важливо пояснити, що дитина може дещо зробити для померлого близького: помолитись за упокій його душі, поставити свічку в церкві, написати записку на молитву, зробити якесь добре діло чи подати милостиню...
Питання щодо відвідання дитиною кладовища кожна сім’я вирішує індивідуально. У глибоко віруючих родинах цілком зрозуміло, куди відійшла людина. Хоча, мені здається, повністю невіруючих людей немає. Навіть сам факт смерті вказує на те, що неможливо не вірити у щось вище, адже не може кончина бути кінцевою точкою. І діти, маючи чисту і світлу душу, не згодні з тим, що все може обірватися в одну мить... Діти — люди віруючі!»
