«Підкажіть, де мешкає Наталія Соболь?» — питаю, зайшовши в перший із дворів, де є ознаки життя. Село Нижчі Верещаки, що в Олександрівському районі на Кіровоградщині, розкинулося по пагорбах на чималу площу, тільки, на жаль, пустих хат тут — більша частина.
— Це хто така? — перепитує бабуся, яку я відірвала від садіння цибулі.
— Жінка, котра ліпить з глини різні фігурки, — почала пояснювати.
— А, це та, в якої будинок розмальований? — згадала старенька і пояснила, де шукати.
Дім Наталії Павлівни справді відрізняється від інших. Краще сказати, що він у селі єдиний такий. На хвіртці зустрічають гостей виліплені з глини білі лебеді. І стіни добротної будівлі, і огорожа з воротами та хвірткою акуратно пофарбовані і розписані квітами, орнаментами, птахами. А у дворі — лебеді з автомобільних шин та з глини «плавають», глиняні лелеки «походжають».
— Інколи незнайомі люди зупиняються біля двору і питають: «Тут до весілля готуються?» — «Мені вже за сімдесят, яке весілля?!» — відповідаю, — зі сміхом каже Наталія Павлівна.
У її будинку — справжня скарбниця народної творчості. Навіть подумалося: ось би де проводити школярам уроки народознавства! Та найближча від Нижчих Верещаків школа — у сусідній Соснівці...
У всіх кімнатах око милують вишиті картини, рушники, наволочки... Цю красу хрестиком і гладдю викладала на полотно сама господиня. Лише одна картина залишилася у спадок від матері. Втім, Наталія Павлівна тепер уже рідко бере до рук голку. «Зір не той», — пояснює.
А ось від ліплення з глини відмовлятися не збирається. Каже, що ця робота її душу зігріває. Тому й у дворі, і в будинку на столах багато глиняних виробів — торти, вази, каченята, гусенята, поросята, ведмедики, безліч різних пташок. Є навіть скульптури двох дівчат: нареченої та панянки у капелюшку.
Прикро, скаржилася господиня, що за рік-два ці її вироби просто розпадаються. А причина у тому, що для серйозної гончарної роботи потрібна спеціальна глина, якої в окрузі немає, тож Наталія Павлівна користується звичайною. Додає до неї солому, замішує і дає волю своїй фантазії. Коли ж виріб зліплено, розмальовує його яскравими фарбами. Жінка каже, що у її житті було мало любові і радості, тож завдяки своїм роботам створює собі гарний настрій тепер.
Народилася вона у воєнний час. Уже у роки відбудови на світ з’явилися у неї чотири брати та сестра. Закінчила семирічку, мріяла стати медсестрою. Та батьки розлучилися, мама часто хворіла, і менші діти залишилися практично на Наталчиних руках. Про навчання довелося забути. 13-річною пішла працювати у колгосп. Платили там мізер, але все ж ці копійки допомагали годувати велику родину.
Заміж, розповіла жінка, вийшла за дуже хорошого чоловіка, який любив і беріг її. У сім’ї народилася донька. Та жіноче щастя тривало лише сім років. Чоловіка подряпала скажена лисиця. Він думав, що організм молодий, сильний, здолає хворобу. Та де там?! Микола помер.
Сім років прожила з другим чоловіком, народила сина. «Не пив, не курив, але був дуже ревнивим», — розповіла Наталія Павлівна. А коли почав руку піднімати на неї, виставила за поріг.
Дітей ростила сама. Майже двадцять років пропрацювала санітаркою у протитуберкульозному відділенні районної лікарні, звідти й на пенсію пішла.
Донька з сином уже дорослі, мають свої сім’ї. Наталія Павлівна тримає господарство, обробляє город і старається хоч чимось їм допомогти. У доньки — дев’ятеро дітей, у сина — одна. Та не все добре, чимало проблем й у їхньому житті. Ось коли тяжкі думи нахлинуть, і бере у руки глину, ліпить фігурку і розмальовує в яскраві кольори.
Фото автора.
