Злітаються додому

Якось по телебаченню бачив одну передачу про конфлікт між мамою та дочкою через семирічного хлопчика. Він виявився зайвим клопотом для молодої матері та небажаним онуком для бабусі. І цей сумний сюжет наштовхнув мене на спогади про знайомство із Зінаїдою Руновою. Вони разом з чоловіком Олександром виростили і виховали 8 дітей, мають 31 онука.

— Родом ми із сільської Вологодщини, — розповідає Зінаїда Миколаївна. — Але у 1940-му вже мешкали у Кривому Розі. Батько влаштувався робітником у гірничорудний інститут, і нам дали житло. Проте не встигли ще й облаштуватися, як увірвалася війна. У 1941 році батько пішов на фронт, і наша мама залишилася з п’ятьма дітьми. А через два роки ми отримали похоронку...

— Горе загартовує людину, додає мужності боротися з ним, — продовжує Зінаїда Миколаївна. — У дні фашистської окупації вижили далеко не всі городяни. Жорстокі репресії, переслідування та голод згубили багатьох земляків. Але я пам’ятаю, як ми з братиком у підвалі одного зруйнованого будинку знайшли чималі запаси картоплі, діжку солоних огірків та цибулю. Ці харчі і допомогли вижити нам та нашим сусідам.

Згодом, коли мені виповнилось 15 років, пішла працювати у торговельну мережу. Мріяла стати вчителькою, та доля розпорядилася інакше...

— Пора сім’ю заводити, — наставляла мене матінка. — Передчуття у мене, доню, таке, що твій суджений десь поруч ходить, — і неначе у воду дивилася. Зовсім скоро я познайомилася із Олександром Руновим. У нас було кохання з першого погляду і на все життя! А Господь нагородив нас із Сашею вісьмома дітьми. Всі вони здобули середню освіту, набули робітничих професій, вчасно прилучилися до корисної праці та створили власні благополучні сім’ї.

Наш первісток Олександр — висококваліфікований токар, Сергій — таксист, Наталя — швачка трикотажних виробів, Лариса — кранівниця, Ганна — оператор котельної, Надія — викладач недільної християнської школи, Володимир — водій. Кожен знайшов своє достойне місце в житті та став зразковим батьком і матір’ю. А ось восьмий, Віталик, рано пішов із життя. То наше невимовне горе...

Онуків у нас — тридцять один, — з гордістю каже пані Зінаїда. — І ми безмежно ними пишаємося. У кожного — свої захоплення та вподобання, але ніхто з них ніколи не йшов наперекір батьківському вихованню. Всі гармонійно розвиваються та щодня удосконалюють здобуті навички.

Виховання стількох дітей, звісно, перервало трудову діяльність Зінаїди Миколаївни. Сімнадцять років вона не працювала, і всю велику родину годував лише чоловік. А коли діти підросли, пані Зінаїда влаштувалася офіціанткою у Криворізьке авіаучилище. А тепер разом з чоловіком — на заслуженому відпочинку.

— Діти й онуки живуть у кількох містах України, — продовжує свою розповідь наша героїня. — Проте деякі мешкають і у Кривому Розі. Бачимося з усіма періодично. Усім зібратися одночасно, звісно, нелегко, але намагаємося не позбавляти себе такої радості. У дні народження батьків злітаються до родинного вогнища з різних гнізд пташенята. І тоді ми влаштовуємо справжній банкет.