Я — круглий сирота. У моїй пам’яті залишилося лише декілька епізодів, пов’язаних із батьками. І останнє, про що пам’ятаю, — коли з переляку я заліз під лавку, а у вікно дивився дядько, на голові якого була «будьоннівка» з великою червоною зіркою.

...Отямився я в дитячому будинку столиці. Через деякий час мене перевезли до Переяслав-Хмельницького. Прізвище мені дали Невідомий Альоша, 1929 року народження (без дати і місяця), Київ. Так мене і охрестили. Кілька разів приїжджали якісь чоловіки з Києва, хотіли для чогось забрати мене з дитячого будинку, але їм цього не дозволили. Згодом ще дві родини намагалися усиновити, але вони пішли ні з чим.

* * *

Пам’ятаю, як у 1940 році мене викликали до директора. А у нього в кабінеті сидів старший за мене хлопець. Парубок сказав, що його звати Іваном і що я — його молодший брат. Ваня переписав мене на своє прізвище, і відтоді я — Діденко Олексій Павлович. Брат розповів, що наших батьків помилково засудили, але незабаром помилка буде виправлена і батьки за нами приїдуть. Проте ані маму, ані батька ми більше так і не бачили...

Почалася війна, і Івана одразу забрали до армії (більше брата я не бачив). Наш дитячий будинок евакуювати не встигли, тому ми з кількома хлопцями вирішили тікати. Осінь зустрічали вже у дитячому будинку Сталінграда.

* * *

Літо 1942 року. Наступ німців на Сталінград. Ми, сироти, як і всі мешканці міста, були мобілізовані на будівництво оборонних рубежів. Від лопат і ломів на долонях тріскалися свіжі мозолі. А нам забинтовували руки і, хоч би як боліло, вимагали виконувати норму.

Усі працювали під постійними нальотами фашистської авіації. Після чергового нальоту живі збирали вбитих і несли до глибоких воронок, там складали у братські могили, а замість хрестів ставили стабілізатори від бомб. Цей жах відбувався по кілька разів на день. А ще доводилося бачити, як у морі вогню заживо горіли тисячі людей.

* * *

Прийшла черга на евакуацію дитячого будинку. Нас посадили на старенький корабель «Молотов» і відправили до Астрахані. Ми ще й на п’ять кілометрів не відійшли від палаючого Сталінграда, як нас наздогнав великий білий красень — корабель «Чайковський». Пам’ятаю, ніби це було учора: на двох палубах стоять близько сотні дітей. Всі вони чисто, красиво одягнені. «Чайковський» обійшов «Молотова» і раптом... величезний стовп вогню заковтнув корабель разом з пасажирами. Лише через кілька хвилин ми почули потужний вибух. Волга була замінованою.

Наш корабель успішно пройшов небезпечну ділянку, і дітлахів висадили на плавучій пристані «Чорний Яр». За вісім діб перебування на цій пристані нас не раз бомбила і обстрілювала фашистська авіація. У Чорному Ярі ми залишили дві братські могили.

* * *

В Астрахані наш притулок посадили на величезний суцільно стальний корабель і Каспійським морем відправили до Гур’єва. На морі у наш бік вже вкотре летіли бомби, проте завдяки військовим ми знову вижили.

Тринадцять діб усі були віддані на волю моря та Бога. Тільки на чотирнадцятий день нашу посудину знайшов і взяв на буксир якийсь корабель із Гур’єва. Увесь цей час — без їжі та прісної води. Живими залишилися 12 дітей і директор дитячого будинку. У Гур’єві нас вилікували, посадили у товарний вагончик і повезли до Казахстану. Після півторамісячної подорожі нас нарешті привезли в місто Джамбул, де оформили до місцевого дитячого будинку.

* * *

Коли наша армія розгромила німців у Сталінграді, ми з товаришем захотіли повернутися на Україну. Втеча з Джамбула закінчилася поверненням у місто. За покарання нас послали працювати в підсобне господарство. У 1945 році ми отримали спеціальність «механік сільського господарства». Згодом мене направили працювати трактористом на вирощування бавовни. З 1949 по 1953 роки — служба в армії. У 1955 році одружився на місцевій дівчині, у нас народилося двоє хлопчиків. Через шість років ми переїхали до Чимкента, а через п’ять місяців отримали двокімнатну квартиру в новому будинку.

Ще дуже довго можна описувати моє сирітське життя. Далі — трудові будні, постійне нагадування оточуючих про те, що я сирота, та відповідне ставлення до моєї родини. Я веду щоденник. А ці рядки — лише кілька сторінок із довжелезної біографії «не такого, як всі».

Олексій НЕВІДОМИЙ-ДІДЕНКО, круглий сирота з 1932—1933 років, пенсіонер, інвалід ІІ групи, учасник війни, ветеран праці, нагороджений медаллю «За доблестный труд»

та багатьма іншими нагородами.

Івано-Франківськ.