«У нашій родині якось зібралися прізвища, що зажили неабиякої літературної слави Україні: я — Виниченко, мої онуки —Шевченки. Але жодного літератора немає, — почав свою розповідь з жарту Дмитро Кіндратович, мешканець села Димер, що на Київщині. — Хоч є представники різних професій: медики, військові. А правнучка в мене — спортсменка. Наталочка — наша радість. Нещодавно повернулася з міжнародних змагань у Салоніках (Греція), де її команда здобула бронзову медаль. Узагалі ж у правнучки вже десять спортивних медалей. Сам я маю 16 медалей...»
На цьому знімку — Дмитро Кіндратович Виниченко з єдиною правнучкою Наталкою. Намисто з медалей на 13-річній спортсменці і бойові нагороди її прадіда справляють враження. І є приводом детальніше розповісти про цю унікальну родину, де здобувати медалі вже стало сімейною традицією.
Уперше Наталя Шевченко прийшла до спортивного залу в чотири роки. Спочатку захопилася гімнастикою, а з семи років займається спортивною акробатикою під керівництвом заслуженого тренера України Галини Синявської. П’ять років тому виборола свій перший чемпіонський титул. Відтоді з більшості спортивних змагань Наталка поверталася зі сріблом чи й золотом. 2005 рік для дівчини став знаменним. Здобула звання майстер спорту, стала чемпіоном України зі спортивної акробатики в жіночих групових вправах, увійшла до складу збірної країни зі спортивної акробатики. А в жовтні у складі юніорської збірної Наталя Шевченко посіла почесне третє місце на чемпіонаті Європи зі спортивної акробатики в Греції. Виступає і товаришує Наталка з сестричками-близнючками Вірою та Надією Рекедами. Навесні на дівчаток чекає чемпіонат України, а там, можливо, й чемпіонат світу...
День Наталі, як і кожної дитини, що марить рекордами, розписаний по хвилинах. Вчиться у сьомому спортивному класі, після занять поспішає на тренування, додому повертається близько десятої вечора. Коли вчить уроки — невідомо. У вільний час із задоволенням читає книжки, слухає класичну музику, грає на комп’ютері. Мріє вивчити англійську мову і... стати стоматологом. Наталчині батьки — Наталя і Сергій — розказують про доньку, як про звичайну дитину, але дуже цілеспрямовану й азартну. Тож не сумніваються: хоч би що донька поставила собі за мету — досягне.
Та найбільше пишається юною спортсменкою прадід. Дмитро Кіндратович ладен розповідати про неї годинами, навмисне відвертаючи розмову від власної персони. Але не сказати про нього — все одно, що перервати зв’язок поколінь у цій родині.
Не повірите: у Дмитра Виниченка, якому 4 листопада виповнився 81, — 66 років трудового стажу! Після семи класів шкільної освіти він потрапив до училища при Київському трамвайному тресті, а звідти — на завод, працював слюсарем. Тільки-но розпочалася Велика Вітчизняна війна — прийшов до військкомату, щоб відправили на фронт. Але хлопцеві, якому ще не виповнилося 17, порадили піти в ополченці. Їх батальйон, сформований з робітників заводу, виконував серйозні бойові завдання. Чергували на дахах будинків під час бомбардувань, готували Київ до захисту: з мішків із землею робили бруствери, перегороджували вулиці протитанковими
«їжаками», зводили лінію укріпрайону. Ремонтували танки на заводі.Героїчна оборона Києва відтягнула значні сили гітлерівців і зірвала плани наступу на Москву. Після здачі міста регулярні частини армії відступили на схід, а Дмитра... знову не взяли на фронт через юний вік. Повернувся до рідного села, де у квітні 1942-го під час облави його схопили гітлерівці й відправили до Німеччини. Там, у концтаборі, хлопчина брав участь в антифашистському опорі.
Після Великої Перемоги Дмитро Кіндратович повертається на батьківщину, працює в колгоспі, потім на Димерській МТС. Заочно закінчив Київський інститут народного господарства. Після 1981 року викладав автосправу в автошколі аж до цього року. Нині — пенсіонер, інвалід І групи.
Разом із дружиною Тетяною виростили сина й дочку, дочекалися трьох онуків і правнучку. На жаль, дружина й донька вже пішли з життя. Але, попри всі випробування, Дмитро Кіндратович, як і завжди, енергійний, небайдужий і доброзичливий.
Онука Наталя (мама чемпіонки) про свого діда каже:
«Такі люди народжуються раз на сто років! Надзвичайно сильна, мужня й інтелігентна особистість. Багато читає, залюбки допомагає порадами односельцям. Наш дід — людина з великої літери!»Записала Юлія ПОТАПЕНКО.
