У 1985 році моя дочка Ірина вийшла заміж. Одразу після цього ми з чоловіком найняли для молодого подружжя окрему квартиру. Після закінчення навчання в 1987 році зять почав свою кар’єру замполітом на кораблі в Севастополі. Та чомусь не склалося... Не минуло й двох років, як молода родина повернулася в Київ і оселилася в нашій квартирі.
Незабаром спільне проживання з родиною дочки стало нестерпним і ми звернулися до суду. Восени 1989 року Ватутінський районний суд Києва прийняв рішення затвердити мирову угоду між двома родинами, згідно з якою сторони зобов’язуються вжити заходів до обміну спірної квартири. До розміну квартири дочка з чоловіком зобов’язалися перейти жити в іншу, найману квартиру. Однак обміняти приміщення не вдалося, оскільки молоду родину однокімнатна квартира не влаштовувала. Невдовзі вони виїхали до Харцизька, що на Донеччині, до батьків зятя. Дочка з двома дітьми залишилася прописаною в Києві. Це дозволило їм повернутися до столиці, але не в квартиру матері. Жили в гуртожитку. Так тривало протягом 10 років після суду.
І от 26 березня 2001 року, коли батьків не було вдома, за один день вселилася родина дочки. А 13 вересня 2004 року вони поставили в квартирі броньовані вхідні двері і відтоді не впускають власницю з молодшою дочкою в квартиру, де у двох кімнатах залишилися їхні речі.
З цього приводу я звернулася до Деснянського районного суду м. Києва. Але суд відкладають з місяця на місяць. Весь час годують обіцянками. Чому суд і досі не може вселити мене, пенсіонерку, з молодшою дочкою в своє приміщення?
Світлана Іванівна РОЙ, пенсіонерка.
