Учителів в Україні багато. Так само, як і представників інших професій. І кожний по-своєму чимось незадоволений. Але мені здається, що життя вчителя в селі, точніше, його зарплата і відпускні, — це окремий параграф у «Книзі скарг України».
Наша робота — це, крім школи, тваринницьке підсобне господарство. Адже інакше в селі важко вижити. Зрозуміло також, що немає можливості поїхати у відпустку всією родиною. Господарство не залишиш. Ми не можемо віддати дітей до спортивних або музичних шкіл (у нас їх немає). Про музеї, театри і кінотеатри можемо лише мріяти. Телефонний зв’язок є не в усіх, поштове відділення працює в два рази менше, ніж у місті.
Виходить, що життя в селі — це неможливість щось змінити у своїй долі. Зі школи піти нікуди: навіть ферми переповнені працівниками. От і «пашеш» на городі, як раб, аби вижити. Але навіть щоб зібрати врожай, потрібні гроші. Дешевше було б усе купувати. Парадокс, але в селі основні продукти — хліб, крупи, ковбаса — коштують значно дорожче, ніж у місті.
А зарплати і відпускні вчителям у селі не виплачують узагалі.

Рівне.