Сільмаг нині в селі більше звуть Інтернетом. Як чому? По-перше, вільний доступ до товарів теж має далеко не кожний. А по-друге, крамниця традиційно виконує роль найголовнішого сільського центру отримання й переробки різноманітної інформації. Тому досить поширений тут вислів «піду в Інтернет» означає насамперед бажання почути свіжі новини. А ще в колі односельців перемити комусь кісточки.
Останні три дні в Кавунівці найсвіжішою темою залишалось зникнення голови сільради Гервасія Федоровича.
Обговорювати було що. Небораку під вечір забрала «швидка» з районної лікарні і відтоді про нього — ні слуху ні духу. Домашні сільського керівника вперто уникали говорити на цю тему. Як вважали кавунівці, неспроста...
— Воно тепер як заведено? — дипломатично і на правах старшого почав Петро Мусійович, запалюючи цигарку. — Як тільки слідчий на поріг, відразу треба й лікаря.
— Аякже! Швидка Настя нападає!.. — хіхікнув Семен Квасоля.
— Тобі аби смішки! Тут діло сурйозне. Люстрація он надворі. І свояк розповідав, що в лікарнях тепер вже існує цілий список, чи реєстр, отаких раптових захворювань. Якщо зліг з інфарктом — безсумнівно світить небораці до десяти років. А коли йдеться про інсульт, значить, дадуть ще більше. З конфіскацією.
— А радикуліт? — вихопився Микола Бенедя.
— Ну-у-у, ти загнув! Це болячка не для керівних персон, а для нас з тобою. Та й та ж люстрація нас кожного вечора вдома чекає, трохи інша. Мене, наприклад, «люсьтрація». Люся з качалкою. О! Скажу чесно, навіть ніякого слідчого з буцегарнею не треба!
Та сміх сміхом, а чим саме захворів сільський голова, залишалось найбільшим секретом. І тому в Кавунівці ніяк не могли второпати ступінь його провини перед законодавством. Але мали надію, що дізнаються про це саме сьогодні. Адже ось-ось біля «Інтернету» мав зупинитися автобус, яким повертався з райцентру син голови сільради — бовдуруватий парубок Василь.
І справді приїхав. Дійшов до дядьківського гурту і вмостився на запропонованому на лавочці місці. І навіть устиг відповісти на нетерпляче «ну що там з батьком?..»:
— Люстрація!..
І відразу заснув.
А що ви хотіли? Після отих хвилювань у лікарні, мабуть, спробував зняти стрес біля кіоска на вокзалі. А там, самі знаєте, таке наливають — не доведи господи! Ото й розвезло. Утім, не біда. Найголовніше він уже сказав. Тому дядьківська розмова тепер пожвавішала.
— Бач! А ми що казали? Брав вовк — узяли й вовка!
— Мабуть, куме, за вибори. Хоча — хіба то він винен? Сказали з району: треба голосувати тільки так — от і виконуй...
— Які там вибори! По-моєму, взяли за приватизацію. Бо он скільки будівель «прихватизували»: і лазню, і клуб, і пошту, і магазин...
— А я чув, Хведорович брав на лапу за інше.
— От і добрався!
— Я ж кажу: брав сіроманець — взяли нарешті і його!..
— Що ви тут оце мелете? — зненацька сіпнувся на лавочці Василь і від обурення навіть очі розплющив.
Диви, п’яне-п’яне, а за батька горою...
— Який ще сіроманець? Ось нехай тільки батько завтра приїде — все розповім. Буде вам тоді «прихватизація»! І вибори будуть!
— Закушувати треба було, синку, — лагідно поплескав його по плечу Мусійович. — Люстрація, бач, таке діло, що не скоро після неї повертаються. Повір мені, старому.
— Яка ще в дідька люстрація?
— Здрасьтє! Ти ж сам сказав!
— Так то я той... Щоб коротше. Бо насправді батькові вдома люстра на голову впала. Але нічого — витримав. Струсу мозку немає. Лікар навіть похвалив: такою довбешкою, каже, можна цвяхи забивати. Вже взавтра й випишуть... А закурити ні в кого немає?...
Всі пригнічено мовчали. Тільки Мусійович буркнув: «Де пив, там і кури...» А потім «вийшов з Інтернету» і заквапився додому. Навіть попри те, що там його чекала, як сам казав, «люсьтрація».
