«У нас все буде добре»

Жилося добре. Ми часто ходили на прогулянки, брали участь у різних змаганнях, на свята отримували в подарунок солодощі. І все було б чудово, але я шалено заздрила тим дітям, чиї батьки таки знаходилися. А мене відвідував лише татів товариш. Інколи я питала в Сергія Микитовича: чи знає він щось про мою маму і чому вона не дає про себе знати? Він лише знизував плечима. З часом я захопилася спортом, переїхала жити до Львова, де мала свою кімнату, і... стала досить відомою спортсменкою.

Одного весняного ранку задзвонив телефон.

— Привіт, мала! Як справи? А для тебе є сюрприз! Знайшлася твоя мама! — голос Сергія Микитовича був дуже схвильований. — Алло! Ти чуєш мене?

— Так, вибачте. Але мені... байдуже.

— Все одно запиши адресу. Зараз твоя мама дуже хворіє, і я впевнений, що вона хотіла б тебе побачити, — наполягав батьків товариш.

— Ну давайте. Але я все одно не поїду до неї.

Наступного дня придбала квиток на потяг. У похмурому приміщенні на ліжку лежала жінка з такими самими зеленими очима, як і в мене. Вона одразу впізнала мене. «Доцю, це ти? Ти приїхала. Я читала про тебе в газетах». Я мовчала. «Знаю, ти гніваєшся, але я була тоді ще надто молодою і... нерозумною». Я лише мовчки дивилася на неї, а згодом вийшла поговорити з лікарем.

Кілька днів потому він зателефонував мені: «Шкода, але вашій мамі стало гірше». «Чому? Адже ми придбали найкращі ліки!..» — здивувалася я. «Ви краще приїдьте!» Мало не в той самий день я зустріла свою стареньку виховательку. Наталя Петрівна уважно мене вислухала і промовила: «Знаєш, дитино, ліки ліками, а тобі справді потрібно зараз бути біля матері».

Я довго не наважувалася переступити поріг палати. Підійшла до ліжка й сказала: «Мамо, тільки-но тобі стане легше — одразу переїдеш до мене. У нас все буде добре!». Я взяла її за руку і на душі стало... легше. Через два дні лікар з подивом повідомив: «У вашої мами чудовий пульс і аналізи набагато кращі. Унікальний випадок у моїй практиці!».

Кам’янець-Подільський

Хмельницької області.