Про смак солдатської каші

Дідові моєму, Борису Антоновичу Дешку, було непереливки. Мати померла, тато пропав безвісти ще до війни, а діти — дві старших сестри, він і молодший брат Василь — залишилися з мачухою. Коли село Вовчок, що в Козелецькому районі на Чернігівщині, окупували фашисти, сестру Пашу силоміць вивезли до Німеччини, менша сестра і мачуха працювали в колгоспі, а вдома господарював 15-річний Борис. Голод, непосильна праця на німців — нелегко доводилося селянам. Коли Чернігівщину визволили, хлопця, якому ледь виповнилося 17, призвали до лав Радянської Армії. Худенького й невеличкого на зріст (152 см), його направили до Севастополя. Там він і  прослужив сім років... Нині дід живе в Бахмачі, часто хворіє і дуже неохоче згадує ті часи.

А бабусі моїй — Людмилі Борисівні Чекардіній (Ющенко) — було тільки чотири роки, коли її рідне село Ковалівку, що у Фастівському районі на Київщині, окупували німці. Але вона добре пам’ятає, як ховалася з рідними в льосі під час обстрілів та бомбардувань. Фашисти виганяли людей на роботи, примушували копати окопи, а потім почали забирати людей у Німеччину. Молодь (і бабусина мама теж) навмисно натирали руки й ноги свіжим часником, від чого на шкірі виступали червоні плями, і німці, котрі понад усе боялися хвороб, таких не брали.

У половині їхнього будинку окупанти влаштували свій штаб, тому батьки змушували дітей розмовляти пошепки, не галасувати, «щоб не накликати біди». Одного разу після великого бою за селом військові принесли трьох генералів без голів і поховали біля будинку. Брат бабусі, неслухняний хлопчина, якось наступив на ту могилу — і німецький вартовий повів його на розстріл. Рідні ледве вмовили не робити цього.

Запам’ятала бабуся й доброго солдата, який жив у них на квартирі й пригощав дітей солодощами. Він був чех за національністю, а на війну потрапив усупереч своїй волі, коли захопили Чехословаччину. Саме він врятував нашу родину: попередив про те, що наступного дня все село поженуть у Білу Церкву. Бабусина сім’я втекла й заховалася в погребі якогось родича, а фашисти й справді погнали цілий обоз на Білу, і там їхня авіація скинула бомби...

А одного весняного ранку люди були вражені тишею: німці за одну ніч покинули село. Невдовзі почувся гуркіт і з’явилися радянські танки, кіннота, піхотинці. Селяни обіймали визволителів, показували їм фотографії близьких, які воювали, й перепитували, чи не зустрічали кого на дорогах війни.

Після визволення жити стало трохи легше: солдати ділилися своїми пайками з населенням. Бабуся й сьогодні пригадує смак солдатської каші... Всіх воїнів, які загинули в бою за село, поховали в братській могилі. Мешканці села дбайливо доглядають її, а 9  травня щороку влаштовують мітинг.

У цій війні наша родина втратила тата бабусі. Два двоюрідних брати пішли добровольцями на фронт одразу після закінчення школи. І обидва пропали безвісти. Їхні матері десятки років після війни сподівалися на диво — повернення. Та не дочекалися синів... А п’ятеро бабусиних дядьків повернулися з фронту з нагородами. Втім, один з них до кінця своїх днів носив у грудях — за сім міліметрів від серця — ще й осколок гранати.

Ірпінь, Київської області.