Біля міського загсу панувало звичне для суботи пожвавлення. У передчутті весільних веселощів групками стояли гарно одягнені родичі і друзі молодят. Ніхто не звертав уваги на жінку, котра прогулювалася тротуаром на іншому боці вулиці. Таких, як вона, взагалі часто не помічають: невисока, повна й одягнена старомодно. А тим часом вона не менше за інших горіла нетерпінням побачити молодят.
«Як холодно. Щось сьогодні довго не їдуть. Якщо затримаюся — мама буде незадоволена», — сама до себе казала вона.
Нарешті, під’їхали прикрашені стрічками іномарки, почали виходити пари. Підійшовши ближче, жінка розглядала схвильованих молодят, посміхаючись широкою, майже дитячою, посмішкою. Разом з процесією вона ввійшла до загсу, схвильовано спостерігала за обрядом, разом з нареченою вона шепнула вирішальне «так» і вийшла на вулицю. «Наречена — красуня, наречений — справжній чоловік», — підсумувавши суботній похід, дивна жінка пішла додому...
Дорогою вона зустріла кількох знайомих. Одна дівчина, шанобливо привітавшись з нею, шепнула своєму супутникові: «Це Лідунчик, наша «училка» з літератури».
Лідія Василівна знала, що позаочі не тільки діти, а й деякі вчителі називали її цим пестливо-образливим прізвиськом. Можливо, через те, що у школі вона трималася відокремлено. На обличчі не було і натяку на косметику, волосся завжди ретельно зачесане назад, строга чорна спідниця, біленький комірець і кофта на ґудзиках — такий собі класичний портрет сільської вчительки 60-х років.
Хай би там як не ставилися до неї співробітники й учні, та вони не могли не поважати її за вміння викласти матеріал з літератури, який вона знала досконало. Навіть двієчники заслуховувалися її розповідями про письменників і поетів, а герої творів оживали в її вустах. Література була її улюбленим предметом, її пристрастю. На відміну від реального життя, у світі книг вона почувалася впевнено...
На порозі більш ніж скромної квартири її зустріла незадоволена мати: «Чому затрималася?» По-дитячому виправдуючись, Лідія Василівна ховала очі від прискіпливого погляду матері. Свій дочірній «борг» вона сприймала як якусь жертовність. Час, вільний від перевірки зошитів і підготовки до уроків, належав тільки матері. Лідія Василівна вже давно не тішила себе ілюзіями з приводу свого особистого життя і всі свої справи і вчинки звіряла з думкою матері. Розповідала про все, ось тільки свої суботні походи до загсу ретельно приховувала: схоже, що і сама не могла знайти пояснення своїй дивній пристрасті.
Почалося все з одного незвичайного учня. Хлопці зазвичай не люблять літературу, але один її учень раптом у 11 класі почав читати запоєм. Уроки Лідії Василівни перетворилися на арену для літературних дискусій і філософських суперечок. Розмова тривала майже на рівних... А на останньому дзвонику Мишко, трохи бентежачись, подарував Лідії Василівні букет квітів. «Ви моя улюблена вчителька!» — натхненно вимовив він. Втративши дар мови, вона взяла квіти. Скільки щастя дали їй ці слова! Адже вперше вона почула на свою адресу слово «улюблена». І неважливо, що його вимовив учень.
«У Лідунчика сьогодні гарний настрій», —дивувалися в учительській. Лідія Василівна навіть мала інший вигляд. Додому не йшла, а летіла. По дорозі, не задумуючись, купила коробку «Вечірнього Києва». І тільки коли мати, помітивши зміни, запитала: «Може, залицяльника завела?» — бурхливий потік радості, що охопив її, трохи стих. «Просто навчальний рік закінчився», — відповіла.
Наступного дня дорогою до школи Лідія Василівна зайшла до магазину, несподівано для себе зупинилася біля косметики і... купила губну помаду. Та з’явитися на педраді з нафарбованими губами не зважилася.
...На випускних іспитах Лідія Василівна та її колега ходили між партами, переглядаючи роботи. Мишко перевіряв творче завдання і, сумніваючись у чомусь, тихенько покликав її: «Лідіє...». По батькові сказати не встиг — вона підійшла. І це пролунало для неї так довірливо... Пізніше не раз перечитуючи його екзаменаційну роботу, вона раділа своїй учительській можливості востаннє вислухати учня.
Від того часу вони не бачилися три роки. І раптом випадково зштовхнулися біля магазина. Мишко зрадів зустрічі. Розповів, що закінчив третій курс інституту, а на цьому тижні він одружується. Вже прощаючись, несподівано сказав: «Хочете побачити мою наречену? Приходьте на «розпис» об 11.00!»
«І справді! Хто сказав, що я не можу поздоровити свого учня з весіллям?» — переконувала себе Лідія Василівна. А в призначений день купила великий букет червоних троянд (саме такий, який хотіла б одержати сама) і, коли молодих уже поздоровили родичі і друзі, зі словами «Будьте щасливі» подарувала його чарівній нареченій Михайла.
Відтоді час від часу вона ходить до міського загсу. Подивитися на чуже щастя. І... порадіти.
Шостка Сумської області.
