Ревіння потужних двигунів стало нестерпним і їх водночас заглушили. Двоє добрих сусідів зійшлися коло рівненького свіжопофарбованого сітчастого паркана і зупинилися, щоб перекинутися парою слів. Обидва були аграріями і доглядати за власними смарагдовими газонами, гладенькими, немов більярдний стіл, було їм достеменною насолодою. Той, хто мешкав у триповерховому котеджі без ліфта, мав найсучаснішу косарку «Бош», той же, що подбав іще й про ліфт, користувався навороченою «Мітсубісі».
Чоловіки корінням були, як-то кажуть, від землі й обидва рятували село як тільки могли: один постачав селянам пальне в обмін на майбутній врожай, другий — в той же спосіб рятував посівним матеріалом.
У повітрі буквально дзвеніла тиша, яку чарівно заповнювало своїм співом птаство.
— Ти чуєш, яка тиша?! — у розпачі вигукнув той, що спирався на важелі «Мітсубісі». — А пам’ятаєш спів моторів над весняними ланами за нашого керівництва агропромом?! А теперечки — де той фермер, де та житниця Європи?.. Ех, нема для нашого селянина свого Столипіна! Нема і, здається, вже ніколи не буде!..
Чоловіки спересердя натисли на кнопки стартерів, і їхні коні заіржали на всі свої кінські сили. Раптом той, що керманив «Бошем», замахав руками на кшталт «глуши!». І знову благословенна тиша огорнула косарів.
— Ти, той, друже, дарма так сильно переймаєшся, — ніби якось ніяково вимовив прихильник торгової марки «Бош». — Повір, я багато думав про той феномен, що розбурхав титанічну силу селянина, але, пробач, нині вже жодного сенсу нема турбувати дух бідолахи Столипіна, адже завдяки нашій з тобою бурхливій діяльності щез, зник, розчинився і сам суб’єкт його реформаторських зусиль — наш багатостраждальний, радий колись пучечками перетерти власну землицю селянин...
Знову заревіли косарки, тепер уже якось дуже ловко — в унісон. Але та, наворочена, що належала володарю котеджа з ліфтом, гула все ж гучніше...
