Десь під самим дахом триповерхової вілли антенщик Петро монтував супутникову «тарілку», стоячи на драбині. Замовник зацікавлено спостерігав за Петровою роботою, сюди-туди ходячи балконом, на якому стояла драбина, час від часу зиркав нагору і турбував майстра недоречними зауваженнями.
Петро вже впізнав знайоме обличчя: саме цей чоловік, чільний колись радянський аграрний чиновник, у перебудовчі часи завзято пропагував фермерство, обіцяв з телеекранів манну небесну від приватизації землі і, здається, доклав неабияких власних зусиль для ще більшого й нищівного розвалу сільського господарства в країні. І зусилля, явно, були не марні: такому палацу позаздрила б будь-яка голлівудська кінозірка, а особливо колекції джипів, що не вміщалися у чотирибоксовому гаражі і тому деякі стовбичили просто на подвір’ї.
Хазяїн зупинився і спрямував погляд у далину, туди, де за величезним приватним ставом розлігся нескінченний і до пори не загарбаний ще ніким степ.
— Уявляєш, — голосно вимовив достойник, — самі бур’яни аж до горизонту!
Хазяїн говорив різко й сердито.
— Коли я відповідав у ЦК за сільське господарство, хліба колосилися від краю до краю, — чоловік простягнув руки, немов пастор до пастви. — До чого довели країну, сволота! — Від несподіваного й недоречного слова він здригнувся і навіть на мить втягнув голову в плечі.
— Хто-хто?! — вирвалося у Петра здивоване.
— Та хто ж — свинота! — достойник оговтався, театрально провів долонею по лискучому поручню балкона і теперечки розглядав нібито бруд на кінчиках пальців. — У-у-у, ледацюги прибиральники, звикли вже байдики бити — за що я їм тільки такі гроші плачу?!..
«Дякую й від себе за «свиноту», — подумав Петро. — Це ж колись я ішачив на «ящику», виробляючи апаратуру космічного зв’язку. А теперечки я, натуральна свинота, байдикую оце на висоті пташиного польоту, балансуючи на одній нозі». І Петро тихесенько, щоб не втратити роботу, хрюкнув собі по-свинячому під ніс.
