Тепла весняна ніч опустилася на землю. Зорі рясніли у вікні, а Галині здавалося, що вони заглядають їй в самісіньке серце. І воно ще більше німіло від гіркоти й болю. Цієї ночі вона втратила те, чим досі жила. Лікар виніс вирок, поставивши її новонародженому синові діагноз, не сумісний з життям. Галя обдумувала слова молодої породіллі Люби, котра після нескладних пологів спала міцним сном на сусідньому ліжку. Люба запропонувала їй... віддати свого новонародженого синочка. Така пропозиція приголомшила Галину, з голови не йшли легковажні слова сусідки:
— Та не переживай ти, про все вже домовлено, з ким треба. Я не хотіла народжувати, то чоловік наполіг... Мені дитина ні до чого. Я ще молода, у мене все попереду. Я люблю в кіно ходити, на танці, влітку — на морі відпочивати... А дитина зв’яже, та й фігура зіпсується... Забирай собі його, чоловікові скажу, що помер під час пологів...
Почувся тихий плач з палати немовлят. Непомітно підкрався світанок, у лікарняних коридорах прокидався новий день. Невдовзі привезуть дітей на годування, лише до неї не підійдуть. Чому, чому саме з нею так трапилося? Коли відчула, що носить дитину, щастю не було краю. А коханий, нічого не знаючи про Галину вагітність, признався, що дружина чекає дитину і вони більше не зустрічатимуться. Не мала до нього жодних претензій, сама винна, адже знала, що він жонатий...
Двері тихенько відчинилися, молода медсестра принесла Любі дитину на годування, але та навіть не повернулася, лише буркнула:
— Віддай його Галині, я про все домовилася...
Галина не йняла віри, що мати може так вчинити. Медсестра розгублено дивилася на неї, а маленький згорточок слабо пискнув.
— Він же голодний, — захвилювалася Галина, — його потрібно годувати.
Медсестра рішуче поклала біля неї немовля і вибігла з палати. Хлопчик нетерпляче засопів, повертаючи голівку на запах материнського молока. Напівсвідомо жінка приклала його до грудей, зажмурившись від блаженства й насолоди. Її синочок, це він, яке щастя! А після годування лежала розгублена і невпевнена в своєму вчинку.
Любин чоловік, успішний інженер, повернувшись з відрядження, довго втішав дружину, що розігрувала комедію, розповідаючи про тяжкі пологи і про мертвонародженого сина...
Минуло кілька років. Молода мати прогулювалася сквером з маленьким сином. Хлопчик щось щебетав, раз по раз забігаючи вперед і заглядаючи матері в очі. А назустріч — інша пара, жінка з чоловіком. Зустрілися поглядами і... Вони впізнали одне одного, жінка й чоловік, жінка й жінка, згадалися події кількарічної давності. Інженерша раптом кинулася на маму з дитиною:
— Злодійка! Ти мою дитину вкрала! Поверни мені сина!!!
Справа дійшла до міліції і суду. Знайшли свідків подій того часу, ті розповіли, як було насправді. Суд присудив дитину жінці, котра виховала його. Коли надали слово інженеру, той відповів:
— Моя дружина та, у котрої мій син...
Доля звела їх удруге, тепер назавжди.
Р. S. Тему для оповіді підказав у своєму листі читач Федір Андреєв з Харківської області. Шановні читачі! Пишіть нам про житейські історії, що найбільше запам’яталися чи вразили вас. Найцікавіші буде надруковано на сторінках «Сім’ї».
