«Тато з мамою приїхали!» — радісно закричала дітвора й кулею вилетіла зустрічати батьків. У кімнату Тетяна й Павло Полатовські увійшли в оточенні дітей. Обличчя у всіх радісні, задоволені, наче довго не бачилися й нарешті зустрілися. На цю сімейну ідилію неможливо спокійно дивитися. Слава Богу, що все так вдало вийшло й у дітей, і в Тетяни з Павлом. Бо доля кожного з них могла скластися значно трагічніше.

«Я піду до вас жити»

Таня довго не могла отямитися після втрати єдиного сина. Йому було всього 19, він тільки вступав у доросле життя, і раптом безглузда смерть — розрив аорти при стрімкому рості хребта. Поховавши сина, надовго впала в депресію. Рідні вже почали турбуватися. Але якось із просвітлілим обличчям вона запропонувала чоловіку: «Давай візьмемо на виховання дітей?» І коли Павло, не роздумуючи ні секунди, погодився, Таня спантеличила його новою заявою: «Я хочу всиновити одразу десятьох. Першою буде дівчинка».

Першим був хлопчик — дворічний рудий Денис із дитприймальника. Хлопченя виявилося з таким слабеньким здоров’ям, що його довго відпоювали козячим молоком і привчали їсти нормальні страви — борщ, м’ясо, фрукти й овочі. Через півроку взяли двох братів — Едика і ще одного Дениса, а Вероніка стала вже четвертою дитиною Полатовських. У дівчинки були рідні батьки, але так їх можна назвати тільки умовно. Двоє молодших братів Вероніки вже перебували на вихованні в іншій родині. Така можливість була й у дівчинки, та вона щоразу відмовлялася. Що керувало нею? Жалість до непутящих батьків? Надія на їхнє прозріння? Інтуїція? Схоже, саме вона підказала 11-літній дівчинці, що Полатовські стануть їй саме тими батьками, про яких можна мріяти. Тому вона сама підійшла до Тані, обійняла її й сказала: «Я піду до вас жити». 

Але ще до Вероніки Тетяна з Павлом «накинули оком» на двох братів — Костю й Сашка. Свого часу хлопчиків брала на виховання одна італійська родина, але, очевидно, не впоралася й повернула дітей назад. Їх уже почали оформляти в дитбудинок, коли Полатовські вирішили взяти братів на виховання. Тож незабаром після Вероніки родина поповнилася ще двома.

Так у трикімнатній квартирі утворився дитячий будинок сімейного типу. У Луганську саме запрацював австрійський проект «Кіндердорф», і в Полатовських з’явилася надія одержати більше житло.

Ще коли Полатовські брали Вероніку в свою родину, було відомо, що її мама вагітна четвертою дитиною. Довідавшись про це, Таня подумала: «Господи, навіщо? Кому вона народжує?» Пізніше виявилося, що їй, Тетяні. Маленькій Улянці ще трьох років не було, коли подруга її матері настійливо порадила Полатовським забрати дівчинку до себе: «Інакше мала пропаде».

— У три роки Уля важила тільки шість кілограмів, усього лякалася, говорила пошепки й ховала хліб під подушку, — розповідає Тетяна. — На початку не злазила в мене з рук. Багато хворіла, до всього підхопила запалення легенів, і мені довелося з нею довго лежати в лікарні. Але поступово ми привчили її спілкуватися з людьми. Допомогли в цьому наші діти. А дівчинка дуже тямуща, — з гордістю каже Тетяна. — У п’ять років уже рахує, читає, добре знає комп’ютер, працює з Інтернетом. І взагалі, подивіться, яка вона гарненька, світла, витончена. Диво, а не дитина!

Два роки тому ДБСТ Полатовських одержав просторий гарний будинок у «дитячому селі».

Тато вчить водити машину й бути чесним

Оскільки в родині хлопчиків більшість, у тата тут досить відповідальна роль. Він вчить синів виконувати чоловічу роботу: забивати цвяхи, користуватися дрилем, паяти, ремонтувати велосипед, запускати двигун і навіть водити міні-трактор (його нещодавно придбала родина для роботи на городі). Треба бачити, з якою гордістю хлопчики розповідали про це. А ще батько вчить синів рибалити й розпалювати багаття. 

Непорушне правило Павла, яке він культивує серед дітей: не брехати, говорити про все відверто! І хлопці знають: зробив шкоду — скажи тату про це одразу, він зрозуміє й пробачить. А почнеш викручуватися — втратиш довіру.

Найстарший з хлопчиків — 18-літній Костя — уже вчиться в коледжі. Він — права рука батька.

— Головне у вихованні дітей — ставитися до них, як до дорослих, — вважає Павло. — Хочуть вони водити машину — треба дати їм таку можливість, а не казати, що вони ще маленькі. Є інтерес до інструментів — отже, треба навчити ними користуватися. Що б я не робив, сини завжди поруч. Дивляться, вчаться, намагаються спробувати самі. Коли вони ввійдуть у самостійне життя, уже багато знатимуть і вмітимуть. Мені не буде за них соромно.

За словами дітей, їхня мама Таня теж уміє все — в’язати, шити, вишивати, готувати й навіть стригти. Потроху привчає до домашньої роботи й дітей. Наприклад, доглядати за рослинами й тваринами. У будинку є зимовий сад, дві кішки й дві черепахи, собака й хом’як. А ще діти Полатовських усі разом люблять готувати. Звичайно, такі пироги, як пече бабуся Раїса Михайлівна, їм не вдаються, зате, наприклад, Едик може зробити роли. Щоправда, якось діти вирішили спекти кекси, і ті підгоріли разом із формочками. Але батьки, довідавшись про це, чомусь щасливо сміялися.

Їжа й турбота вже нікуди не дінуться

ДБСТ Полатовських — уже вісім років. За цей час ніхто з дітей не виявив бажання піти.

— Найскладніше було навчити їх їсти. Майже всіх ми по два роки привчали до того, що їжа нікуди не подінеться, що вона буде й сьогодні, і завтра, що не треба ховати котлети й цукерки. У своїх колишніх родинах вони були постійно голодні. Розповідали нам, як збирали на помийці картопляні лушпайки, щоб приготувати щось для молодших братиків і сестричок. А Улянку якось знайшли під парканом — від голоду дівчинка знепритомніла... Вони не знали, що таке батьківська любов, зате добре знали, що таке біль. Ми намагаємося дати їм усе те, що повинні одержувати діти в нормальній здоровій родині.

Нині Тетяна й Павло зайняті пошуками ще трьох хлопців, щоб їх було десять — як мріє Таня. Але, виявляється, у Луганську це проблема. Міська влада наполягає на прийманні в ДБСТ тільки місцевих дітей, а не з області. А таких у луганських дитбудинках і приймальниках немає.

— Але я думаю, що цю проблему ми розв’яжемо, — з оптимізмом каже Тетяна. — Невже любов до дітей не здолає чиновницькі перешкоди?

 

Луганськ.

На знімку: тато з мамою, Вероніка з Улянкою, Едик із Денисом і бабуся Раїса Михайлівна — усі, хто в цей час був удома.

Фото автора.