Про двох братів з однаковим ім’ям я дізнався з радіопередачі, коли один Геннадій Бацальов з Москви вітав з днем народження рідного брата Геннадія Бацальова з Вінниці... Подумалося, що автори передачі переплутали імена. Втім, це була не помилка.
Геннадію-молодшому (вінничанину) уже виповнилося 70 років. Він кадровий військовий, служив у підрозділах 43-ї ракетної армії, штаб якої розміщувався у Вінниці. Він розповідає:
— Наш батько, Григорій Архипович, родом з Білорусі. Перед війною у нього народився син. Тато стверджував, що сам придумав йому ім’я. На жаль, бути поруч з дитиною довелося недовго. Через три роки після народження сина на нашу землю прийшли фашисти, і батька забрали на війну. З перших днів він був у діючій армії, брав участь у обороні Москви. Під час одного з боїв його тяжко поранило і він втратив свідомість. Батька доставили літаком в госпіталь, що розташовувався за Волгою.
Саме там відбулася подія, що повністю змінила життя фронтовика. Лікували його довго, він переніс не одну операцію. Коли нарешті став помалу ходити і знайомитися з іншими бійцями, зустрів земляка, односельчанина. Безмежно зрадів такій зустрічі, бо сподівався дізнатися хоча б щось про дружину та сина. Радість змінилася смутком. Коли радянські війська відступали з села, земляк попросив у бійців дати йому декілька гранат — хотів помститися фашистам, які мали прийти в село. Дізнався, в якому з будинків розташувалося на ночівлю багато фашистів, підкрався до оселі і закидав її гранатами. А на ранок німецькі загарбники зібрали майже всіх жителів і влаштували показовий розстріл.
— Чи були серед розстріляних дружина та син мого батька, земляк не знав, — продовжує розповідь пан Геннадій. — Тато вважав, що той просто не схотів про це говорити. Тому для себе зробив висновок, що фашисти знищили двох його найрідніших людей. З цією думкою продовжував лікування у шпиталі. Він писав листи, але відповіді на них не отримував.
Одну з медсестер, яка доглядала пораненого фронтовика Бацальова, звали Олександра Ножкіна. З нею він і пов’язав свою подальшу долю. Згодом у них народився син. У пам’ять про першу дитину, яку батько вважав загиблою, назвав немовля так само — Геннадієм.
На фронт тато вже не повернувся через стан здоров’я. Працював у народному господарстві у Пензенській області, потім з дружиною переїхали на Донбас, відновлював шахти.
Тим часом його старший син вижив у тій жахливій війні, а коли підріс, то почав пошуки батька. І знайшов.
— Коли старший брат уперше приїжджав на Донбас, мене не було вдома: я саме служив в армії, — продовжує розповідь Геннадій-молодший. — Про брата дізнався з листа від батьків. Мені теж захотілося зустрітися з ним. Від першої зустрічі і дотепер підтримуємо зв’язок. Торік їздив до нього в гості у Москву, вітав з днем народження. 5 липня 2013-го моєму старшому брату, та ще й повному тезку, виповнилося 75 років.
Вінницька область.
На знімку: Геннадій Бацальов-старший (в центрі) з дружиною Надією та молодшим братом-тезком.
Фото із сімейного архіву молодшого Г. Бацальова.
