Сім років минуло відтоді, як Валентина подалася на заробітки до Іспанії. Нещодавно приїжджала у відпустку на два тижні.
Завод, на якому вона працювала інженером, збанкрутів, знайома запропонувала поїхати в Іспанію. І фрукти-овочі збирала, і посудомийкою в кафе працювала, але на долю не нарікала — гроші заробила непогані. Але думки постійно додому линули — двох синів, 6 та 12 років, залишила.
— На чужині, — розповідала Валентина, — українець до українця горнеться, як до рідного, створюють товариства. Порадили: вчи мову, вдруге приїдеш — допоможемо з кращою роботою.
Повернулася. Чоловіка з роботи звільнили, дітей годувати-одягати треба. Сіли вдвох та думали. Чоловік хотів їхати, але відмовила, бо мови не знав. Вирішили: Сергій удома шукає роботу й за дітьми доглядає, Валентина знову їде працювати до Іспанії.
Планувала рік-два, а вже сім років минуло. Кілька разів приїжджала в Україну. Побуде тиждень-другий і знову повертається. П’ятий рік працює в сім’ї банківських службовців неподалік великого міста. Їй довіряють — вона веде домашнє господарство, займається двома дітьми. Обов’язки звичні: прибрати будинок, приготувати сніданок та вечерю, закупити продукти в супермаркеті на тиждень. Розраховується кредиткою господаря. Ніби й неважко, приготування їжі не забирає багато часу, все механізовано. Вивчила мову і навіть допомагає дітям у навчанні, адже добре знає точні науки. “Господарі зробили робочу візу, тож тепер маю право легально працювати”, — похвалилася Валентина. Навіть відкрила рахунок в банку, старший син, який навчається в інституті, сам знімає гроші в Україні. У фінансовому плані сім’ї стало легше. Але...
— Останнім часом відчуваю відсторонення дітей і чоловіка, — ділиться думками Валентина. — Що ті подарунки? Хоча хлопчики й радіють їм... А я щаслива, що бачу їх, і плачу, бо незабаром в дорогу. Згадую синів маленькими, як у походи ходили, на лижах каталися, а я й не помітила, як вони дорослими стали. Коли приїжджаю, старший Сашко постійно своїми справами зайнятий, а менший Віталик, хоч і поряд, але відчуваю, що не зі мною, відсторонюється, розмовляє, ніби з чужою. Гірко стає. Якось Віталик запитав: “Як ставляться до тебе ті діти, в Іспанії?” Відповіла: як до рідної. Почуте від сина шокувало: “А ми тобі рідні?! Чому постійно їдеш від нас?” Всю ніч проплакала. Відчуття таке, ніби втрачаю дітей...
Інколи думаю покинути цей заробіток, адже живуть люди в Україні, працюють. Але треба вчити меншого сина. Забезпечити їхнє та й своє майбутнє, а там видно буде. Поки є змога, працюватиму. От зароблю ще трохи грошей і повернуся додому, в Україну. Спадає на думку: чи не дорікнуть сини, що не була з ними в дитинстві, а доглядала чужих дітей? Заспокоюю себе, що зрозуміють, старалася ж бо для них. А якби була на місці синів, чи вибачила б свою маму за роки без неї? І чесно відповідаю: “Ні”. Для моїх синів і мамою, і татом був чоловік Сергій, тож і горнуться вони більше до батька.
Заробляю на життя родини, а втрачаю синівську любов і розуміння... Боюся, що залишуся, як та бабця у казці, біля розбитого корита. І все-таки сподіваюся, що час все розставить на свої місця...
Записала Наталія ПАХОЛОК.
