Журналістам часто-густо доводиться бути жилеткою, в яку можна поплакати. От і мені довелося виступити в такій ролі. Лариса Іванівна повідала сумну історію свого життя, сподіваючись на допомогу газети. Вона не втрачає надії повернути свою дорослу дочку й онуку-третьокласницю.
— Багато років тому, покохавши юнака, я вийшла за нього заміж, — розказує Лариса Іванівна. — Ярослав мріяв про сина, тому не поділяв моєї радості, коли народилася донечка. Мало того, він навіть висловив образливе припущення, що це не його дитина, бо в його родині та сім’ях численної рідні народжувалися тільки хлопчики.
Оксаночка росла, нормально розвивалася. Коли вперше назвала Ярослава татом, він усім хвалився, що це було перше слово його любої доні.
А от з чоловіком стосунки не ладилися. Після чергової спроби розлучитися і наступного примирення я зважилася на другу дитину. Народилася донька і знову виникли підозри, що це не його дитина. І знову сварки. Тож з п’ятої спроби таки розлучилися. Заміж удруге не вийшла, та і Ярослав, до речі, теж самотній. Ми іноді зустрічаємося, допомагаємо одне одному; всі дні народження, великі свята відзначаємо по-сімейному: з дітьми та онуками.
Але тут інша проблема постала: Оксана вийшла заміж, але щастя не було. Її Надійці ще й року не виповнилося, а зять дедалі частіше приходив додому нетверезий. Утративши роботу, геть запив. Невдовзі Оксана розлучилася, і я запропонувала їй переїхати до мене. Влаштувала дочку на хорошу роботу, а сама доглядала внучку. Звісно, всю домашню роботу теж узяла на себе, втомлювалася страшенно, але головне було, щоб Оксана трохи залікувала сердечні рани.
Молодша дочка Марійка тоді вчилася в інституті, додому приходила пізно. Та коли я просила Оксану, щоб вона сама посиділа з донечкою або обід зварила, порядок навела, та незмінно відповідала: «Ніколи мені, я роботу додому взяла».
А потім Марійка заміж вийшла. Але Оксані її обранець не сподобався, та й мене весь час ревнувала до Марійки, мовляв, її більше люблю. А мені й справді легше спілкуватися з молодшою дочкою. Сварки з Оксаною почастішали. Я майже фізично стала відчувати, що перетворююся на рабиню, на яку вже і прикрикнути можна: мовляв, не тим нагодувала онуку, не туди з нею ходила, не там і не в той час погуляла.
Отож не витримала я і якось увечері сказала: «Оксано, в тебе завтра — новосілля». В неї була своя однокімнатна квартира, що дісталася від дідуся.
— Помиляєшся, — блиснула вона очима, — вже сьогодні.
Схопивши за руку Надійку, залишила домівку.
Тиждень ми обидві плакали у своїх квартирах. Потім я не витримала, зателефонувала. Знову доглядала Надю, але жили тепер окремо. Мені стало легше, Оксані складніше — адже всю хатню роботу доводилося виконувати самій. Хоча турботи про онуку все одно були на мені.
Надійка вже до школи ходила, коли я погодилася на пропозицію колишнього колеги вийти на стару роботу. В колективі мене прийняли добре, я знову відчувала себе затребуваною. Але з дочкою стосунки погіршилися. Через роботу я не могла постійно займатися онукою, а покинути улюблену справу, замкнувшись у стінах квартири, мені не хотілося. На мою пропозицію знайти гувернантку, послуги котрої я готова була оплачувати, дочка відповіла: «Ми і без твоєї допомоги обійдемося», а внучці сказала: «У тебе, Надійко, не бабуся, а ділова жінка».
І це після того, як я кілька років життя присвятила онучці та доньці. Невже я не маю права на особисте життя? Наші стосунки зіпсувалися остаточно. Оксана не спілкується зі мною, заборонила онуці ходити до бабусі. Ні батько, ні сестра, ні друзі, ні родичі не можуть переконати Оксану в тому, що чинить неправильно, що не можна внучку позбавляти спілкування зі мною — бабусею, котру дитина любить. Але дочка непохитна.
— Невже мені тепер до суду звертатися, щоб установив дні та години побачень із онукою? — запитує Лариса Іванівна. — Який сором! От я і вирішила звернутися по допомогу до вашої газети. Оксана «Голос України» постійно читає і себе, звісно, впізнає у публікації. Тільки, прошу, не вказуйте, з якого я міста, та імена змініть: не хочу ганьби, — і нещасна, рано посивіла жінка гірко заплакала.
Повагавшись, квапливо впхнула мені до сумки аркуш із зошита:
— Це чернетка мого останнього листа до дочки. Можете його опублікувати, якщо вважатимете за потрібне.
Це був лист розпачу, крик душі. Чи почує його Оксана? А її постраждала від сліпої любові мати просить Бога послати Оксані допомогу і прозріння!
Сповідь записала Світлана КАЛИНОВСЬКА. (Імена героїв змінено.)
Севастополь.
