Заглиблений у свої думки, я, напевне, пройшов би повз них. Але почув: «Доброго дня, сусіде!». Олену, тепер уже колишню сусідку (два роки тому моя сім’я перебралася в інший мікрорайон міста), впізнав одразу: все-таки півтора десятка літ мешкали поруч. А кого ж це, придивлявся, вона везе в інвалідному візку? Невже Олексія? Не може такого бути!
— Та Альоша це, Альоша! — підтвердила, помітивши моє здивування, Олена. — Тепер ми знову разом.
«Знову разом»... В одну мить згадалася історія десятилітньої давності, про яку довгенько гомонів увесь наш дім: Олексій К. залишив дружину Олену. А разом з нею — і трьох діток. На останньому бабусі у дворі наголошували особливо: «Як він тільки міг? Не мають ці мужики ні стида, ні совісті!».
Згодом мешканці будинку дещо заспокоїлися. Адже Олена не бідкалася, прокльони чоловікові не слала і в житті не розгубилася. Будучи чудовою куховаркою (спочатку набула майстерності «під маминою рукою», як вона казала, а потім — у ПТУ), жінка покинула роботу в кафетерії і взялася готувати обіди зарубіжним бізнесменам, чиї офіси були розташовані неподалік. Ті дуже вподобали борщі, вареники, пиріжки, компоти та інші Оленині страви. Олексій також нерідко підкидав грошей «на дітей». Тож матеріально сім’я не бідувала. Навіть тоді, коли старший син — теж Олексій, якого чомусь усі називали Аликом, — вступив до університету на комерційних засадах. А те, що в домі не було чоловіка і батька — то через стіни квартири це не так і помітно. А Олена розмов з допитливими сусідками на делікатну тему уникала. Тільки і вдалося вивідати, що звабила Олексія директриса меблевого салону, і тепер він у неї — «права рука».
— Ви дуже поспішаєте? — перервала ці мої спогади Олена і, почувши заперечливу відповідь, запропонувала: — То може посидите у сквері хвилин з п’ятнадцять, з Олексієм поговорите? Давненько ж не бачилися. А я тим часом гайну на «Привоз», дещо куплю. Не хотілося б його везти в базарний натовп.
Олена зникла, і ми залишилися удвох. Помітивши, що Олексій неначе знітився, я почав розповідати про своїх онуків і правнука. Слово за словом, перейшли й до їхніх дітей. Олексій враз ожив, заговорив не без задоволення. Алик, з’ясувалося, так успішно навчався, що його перевели з контракту на державну стипендію; він уже на останньому курсі, без «п’яти хвилин» інженер-конструктор; на заводі, де проходив практику, місце пообіцяли. Леся теж молодчина — і в школі одна з перших, і в складі вокального ансамблю пів-України об’їздила, і за кордоном побувала. Ось тільки Денис, найменший, — надто забіякуватий, до школи маму не раз з приводу цього викликали. «Та нічого, переросте», — підсумував, посміхнувшись, Олексій.
Після цієї розповіді про дітей в Олексія раптом прохопилося: «І як я тільки міг їх покинути?!»
Зрозуміло, він запитував не мене — себе. І через хвилину мовчання продовжив:
— Бригада нашої будівельної фірми дачу Валентині споруджувала. Там і познайомилися. Там, як тоді здалося, я і покохав її до без тями, а вона відповіла взаємністю... Олена стала ніби якоюсь буденною, а тут — мов щоденне свято. Про матеріальне забезпечення дітей, вирішив, дбатиму, як і раніш, — Валентина попервах не заперечувала. Пізніше, щоправда, саме на цьому грунті почалися дорікання, чвари. Проте не настільки серйозні, щоб розбігтися в різні боки. Ну, а міць нашого з нею кохання виявила аварія...
Він тоді дуже поспішав. Домовилися з Валентиною, що в Котовську, на меблевій фабриці, з якою були ділові стосунки, упорається за пару годин — і одразу назад, додому, щоб увечері ще встигнути до ресторану, на ювілей когось там з поважних партнерів Валентини по бізнесу. На трасі Одеса—Київ пішов на обгін контейнеровоза, а назустріч раптом вигулькнув на великій швидкості чорний «Джип» — лоб у лоб. Різко загальмував, щоб знову повернутися на праву полосу траси, а асфальт після дощу мокрий, ще й болота з польової дороги нанесли, — і машину розвернуло, вдарило об вантажівку, відкинуло в кювет. Водій та пасажири «Джипа» майже не постраждали. Вони й викликали «швидку»...
Отямився вже в лікарні, в Одесі. Поруч побачив обличчя Валентини і зрадів: вона зробить усе, щоб поставити його на ноги. Лежав довго, переніс декілька операцій. Проте Валентину бачив нечасто. Востаннє вона прийшла, коли його вже пересадили в інвалідний візок, напередодні доставлений нею. Щоб, певно, сказати: «Я й так для тебе багато зробила — всі оті операції влетіли в копієчку. Додай ремонт «Джипа» та спиши мою вщент понівечену тобою «Тойоту». Як тепер, вибачай, ти можеш бути моєю «правою рукою», коли й на ноги навряд чи колись зіпнешся? До того ж у тебе є законна дружина. Прощавай!»
...Що робити? Зателефонував Олені. Вона приїхала і без жодних дорікань та образ забрала чоловіка додому.
Одеса.
