— Ярлик путани на українок вчепили ті, хто цим заробляє, — це було перше, що повідомила мені Олена після приїзду з Кіпру. Безробітну власницю чотирьох дипломів до цієї країни, де чимало наших співвітчизниць потрапляють до рук торгівців людьми, штовхнула безвихідь, яка не полишала дівчину в Україні. Немало похвилювалися батьки, намагаючись відрадити доньку від цього кроку. Заспокоювала їх тим, що їде за сприяння агенції, котра співпрацює із столичним центром зайнятості. Олена підписує офіційну угоду, має медичну страховку, тимчасову прописку.
Перші дні в місті Протарас — позмінна праця в ресторані та більш ніж відверті пропозиції чоловіків (від господаря Бампуса до просто перехожих) — доводили до відчаю. Єдина втіха — після роботи можна було опинитися посеред місячної доріжки в морі, що було справжнім блаженством. А ще — милували око живоплоти з екзотичної каркаде, океани орхідей, двометрові кактуси, плоди яких так і не наважилася спробувати, пальмові авеню та виноградні грона кілограмів на два... За тиждень—два з’явилося навіть коло друзів. А ще розуміння: якщо сама себе шануєш, не поводишся легковажно — тебе поважають. Оленка, вихована в найкращих українських традиціях, знає собі ціну і не відділяє дівочої гідності від людської.
Вона потроху придивлялася до тутешніх людей і дивувалася. В Україні віднедавна склалося так, що, здебільшого, молодій людині дорогу прокладають гроші. Або зв’язки. З подивом дізнавалася життєві історії місцевих мешканців. Один влаштувався розносити банківську пошту — а за кілька років, вигідно вкладаючи свої кошти, сам став міліардером. Другий, усього лише капітан за військовим званням, їздить на джипі за сто тисяч доларів. А в гаражі ще стоїть «Порше». Господар мережі ресторанів також своє багатство надбав швидко та легко. Напевно, всіх, хто їде заробляти за кордон, хвилює те саме: невже тут живуть люди, розумніші за нас?
Оленка з тим не згодна. З освітою в більшості її нових знайомців мало не катастрофа. Але зате в них на рівному місці пульсує підприємницька жилка. На найменший попит блискавично з’являється пропозиція. Хочуть курортники взяти в оренду авто — тут і там з’являється прокат, мільйони наживають на торгівлі сувенірами, а засновники тисяч шлюбних агентств перетворили свій бізнес на індустрію (з власною пресою, де сторінки для жінок — рожеві, для чоловіків — голубі). І, як метелики на квіти, злітаються сюди тисячі наречених з усього світу. Молоді кіпріоти і справді гарні.
— Я дещо космополітична. Спокійно сприймаю шлюб із іноземцем, навіть якщо це роблять заради матеріального благополуччя. Але стала свідком того, як багатий молодий чоловік, котрого кинули бізнес-партнери, безвільно заглушає горе спиртним... Ще кілька таких картинок — і мої погляди різко змінилися. Не все те золото, що блищить.
Оленка — діяльна натура. Вона — педагог за фахом і колись спробувала було працювати в школі. Але не сприймає безликих «трудів на загальну мету», хоче працювати на себе. Щоб потім побачити весь світ. От мріє про Арабські Емірати, наприклад. У неї — тисячі ідей. Як і здібностей. Знання англійської і педагогіки, комп’ютера та української кухні. Останню вона просто обожнює. І власноруч виготовляє таку смакоту — пальчики оближеш. На Оленчин борщ ті, хто її знає, просяться. Тому, коли заробила перші гроші, почала мріяти про власне кафе. Навіть про цілу мережу. Нині в ній прокинувся ще й дизайнер. Звісно, сама не потягне, але сподівається, що знайде гідного партнера. Краще за все — на рідній землі, у рідній державі. Тепер, із новим Президентом, вірить дівчина, ставлення до українців кардинально зміниться. І ті, хто працює за кордоном, будуть під захистом держави. Звісно, якщо їхні помисли і ремесло — чисті.
Прізвища Олени не називаю. Не вона одна така. Якщо знайдуться бажаючі обговорити перші кроки власної справи — пишіть до редакції.