В одному селі Київської області жила собі маленька дівчинка зі своєю мамою. Жили вони як могли, переважно городиною. Мама ніде не працювала. Щоб мати якусь копійку, вона замикала дитину саму вдома і їхала на базар продавати те, що виросло на городі... Вже ніби й звикла маленька Зоя до самоти: щоб не боятися, розмовляла з улюбленою лялькою, прибирала в хаті. Часто залазила на підвіконня і дивилася в далечінь, на поле, де паслись корови.
Одного разу Зоя попросила маму не замикати її в хаті, щоб вона могла погратись на подвір’ї. І пішла  на пасовище: захотілось їй побачити корів зблизька, погладити маленьке телятко. Там дівчинку запримітила бабуся, що пасла череду. Підійшла до неї і почала розпитувати.
Дівчинка розказала, що живе разом з мамою, котра зараз поїхала до міста, на базар. І так буває частенько. А коли мама повертається — зазвичай випиває і не звертає на неї уваги...
І почала Зоя день у день вибігати з хати, щоб мама не встигла її замкнути, коли їхатиме до міста. І бігла туди, на поле, до бабусі, яка розповідала всякі цікавинки й частувала то пиріжком, то цукеркою.
А коли приходила зима, то так сумно ставало на душі в маленької Зої: нема куди бігти, нема з ким поговорити. Мама дедалі рідше з’являлася вдома. А коли ж приїжджала, то не сама, а з новими й новими чоловіками, яких щоразу представляла як татусів. Усе більше й частіше мама випивала, забуваючи про свою донечку.
Роки минали. Зої виповнилося вісім років, а вона не вміє ні читати, ні писати, погано рахує і взагалі не знає, що таке школа. Вона багато про неї чула і бачила, як щоранку туди йдуть діти. Спитавши у мами: «А коли і я піду до школи?» — дівчинка тільки й почула: «А навіщо?..»
Якось, ідучи додому, Зоя зустріла свою знайому бабусю, вона їй щиро зраділа і запросила до себе додому, на узвар з пиріжками. Стала дівчинка щодня заходити до неї, допомагала поратись біля корови, яка колись була малим телятком. Допомагала і на кухні, і у дворі, аби тільки її не проганяли. 
«А чи не переживає твоя мама, де ти?» — спитала якось бабуся.
«Ні, її вже три дні дома немає», — відповіла Зоя.
«То залишайся ночувати в мене, тобі ж самій страшно».
«Я вже звикла, але, якщо можна, я залишуся?..»
Так дівчинка й зосталася жити в бабусі. Час від часу заходила до мами, розповідала, як добре до неї ставляться чужі люди.
Разом з бабусею жила її дочка зі своєю сім’єю — чоловіком та двома синами. Надія, так звали бабусину дочку, завжди мріяла мати донечку, помічницю, красуню. Зоя швидко звикла до нових людей, до тепла і затишку. Згодом Надія, вчителька за професією, навчила дівчинку рахувати, а потім читати та писати. Старалася дитина, бо дуже хотіла піти до школи. А як закінчилося літо, тьотя Надя повела її до школи. Вперше сіла за парту, вперше почула добре слово вчителя, знайшла багато друзів-однолітків. Тепер їй не так самотньо.
Так дівчинка Зоя знайшла собі сім’ю, яка ділить тепер із нею всі радощі та хвилювання. Тьотю Надю називає мамою. Бо хто, як не вона, змінив її долю? Зараз Зоя вже в одинадцятому класі, старається не відставати в навчанні від своїх однокласників. Мріє бути шеф-кухарем: адже бабуся навчила її багатьом секретам і тонкощам української кухні... 
І страшно подумати, що було б із дівчиною, якби багато років тому на пасовищі не зустріла Зоя добру людину.
Коментар юриста
Те, що дівчинку прийняли у свою сім’ю сторонні, але не байдужі до чужого горя люди, не просто посмішка долі, а великий подарунок. Однак нова сім’я не удочерила її і не взяла офіційно під опіку. Таким чином, місцем проживання Зої залишається місце проживання матері.
За Цивільним кодексом дитина, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються Законом «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Зокрема, обмежено вільний вибір місця проживання особами, які не досягли 16-річного віку. Отже, мати може в будь-який момент вимагати повернення дитини.
Крім цього, після досягнення 16 років дівчинці потрібно буде отримати паспорт, який видається за місцем проживання. А для його отримання необхідно мати свідоцтво про народження. За відсутності останнього з’явиться додаткова паперова робота. У цьому випадку потрібно мати на увазі, що повторні свідоцтва видаються особам, щодо яких складено актовий запис цивільного стану, або батькам і усиновителям. Крім цього, повторні свідоцтва про народження дітей, які не досягли 18-ти років, можуть також видаватись опікунам, піклувальникам і адміністрації дитячих закладів, у яких перебувають діти, а також органам опіки і піклування. Однак особам, яким виповнилося 16 років, повторні свідоцтва можуть видавати за наявності паспорта або паспортного документа. Найкращим виходом з цієї ситуації може бути прохання про запит від паспортної служби до РАЦСу, де реєструвалося народження Зої, для підтвердження факту та віку.