Якось через багато років,або Майже новорічна історія

У напівтемному залі затишного ресторанчика на околиці міста відвідувачів було мало. М’яко огортало зеленувате світло, чимось пряним пахло від запаленої свічі. Андрій стільки раз уявляв собі цей зал і столик біля розмальованої химерними мальвами і голубами печі. Якби хто-небудь раніше сказав, що він повернеться сюди через стільки років, просто розсміявся б... Він спеціально прийшов на годину раніше, щоб ще раз сповна відчути ту ностальгію, від якої там, у його новому житті — за безкрайнім океаном, гнітючим громаддям будинків і нескінченними переповненими автобанами — йому не було куди сховатися ні вдень, ні вночі.

...Таксі везло її подалі від дому, не залишаючи шансів передумати. Монотонно шаруділи шини, наче намагаючись заспокоїти розпатлані думки. За вікном густішали сутінки, миготіли легковажні сніжинки. Оля нишком подивилася в люстерко. «Чому це не сталося років з п’ять тому, коли не було зрадницьких зморщок біля очей?! Якась нісенітниця... Добре, що чоловік останнім часом живе у свекрухи... Може, не прийде?» — хапаючись за це припущення, як за соломинку, вона спіймала себе на тому, що все життя чекала цієї зустрічі.

Вийшла з таксі і розгублено озирнулася. Кутаючись в елегантне довге пальто, до неї наблизився знайомий силует:

— Здрастуй, мала! Я так скучив! — ніяково розгорнувши полу, Андрій простягнув Ользі темну троянду на довгій стеблині.

— Привіт і дякую! Як вас тепер... сер без по батькові? — вона намагалася сховатися за своїм глузуванням.

— Не треба так жартувати. Ти ж знаєш, поруч з тобою я почуваюся колишнім, — в його голосі бриніли сумні нотки.

— І тому ти втік на інший континент? Щоб бути до мене ближче?..

Замість відповіді Андрій обняв Ольгу і раптом на очах здивованої молодої пари підхопив на руки і закружляв, пригортаючи до себе.

— Чоловіче, обережно, у вашій обраниці — майже сімдесят кілограм, до того ж вона мати трьох дітей! — пожартувала вона.

— Обіцяю пильно охороняти їхню дорогу матусю, — розсміявся Андрій.

Офіціант запалив свічі, приніс її улюблене шампанське і традиційні закуски. «У Андрія чудовий вигляд, шевелюра густа, як тоді... Тільки сніг на скронях не розтанув і очі стомлені».

— Пам’ятаєш, як ми були тут востаннє? Стільки років минуло, а наче вчора, — він пильно дивився на Ольгу, намагаючись здогадатися, про що вона думає. — За нашу зустріч!..

Вони пригубили вино. Заграла музика.

— Ти й досі дуже гарна, як це тобі вдається?

— У нас тут особливе повітря. А що, в Америці немає гарних жінок?

— Таких, як ти, немає. Олю, мила, всі ці роки я просто божеволів, — у його голосі бриніла схвильованість. — Я стільки раз телефонував, але слухавку брала твоя донька...

— І що важливе ти хотів повідомити?

— Почути тебе, щоб жити далі...

— Невже у вас така слабка медицина, а хворий зовсім безнадійний?

— Так, я безнадійний. Намагався тебе забути, але з роками образ тієї засмаглої дівчинки з темними косами не стерся в пам’яті... — Андрій простягнув пом’яте чорно-біле фото з того життя, коли їм було по шістнадцять. — Пам’ятаєш, як ми мчали на великах і ти впала? А я ніс тебе на руках до річки, щоб умити? А потім зупиняли кров подорожником?..

— Романтик ти! Онуків ще не дочекався? Чи це теж вирішує твоя матуся, як колись обрала тобі супутницю? — перервала його Ольга.

— Ти ж знаєш, я завжди хотів бути з тобою. Але ти не ризикнула вийти за мене всупереч її волі... А з онуками... у нас народжують, коли вже є все для життя — дім, кар’єра, статки.

— Як твої — син? Дружина?

— Алік працює менеджером великої автомобільної корпорації, у Лори — свій салон краси. Рік тому ми розлучилися... До речі, мама передає тобі привіт і... просить пробачення. Вона дуже слабка. Потанцюємо?

Він вів її так обережно, немов боявся, що щось перерве цю зустріч і кожна мить може стати останньою. І танцював так само гарно, як колись.

— Коли тобі треба бути вдома? — запитав із тривогою.

— Вдома — це в іншому житті, — Ольга схилила голову на його плече.