Школу, в якій працювала моя дочка в селі Киченці, 11 вересня комісія з району закрила. Тепер сорок два учні, серед них і моя внучка, їздять автобусом за вісім кілометрів в Гарбузинську школу. А викладачі стали не потрібні.
Колгосп у селі розпався, пошта не працює, лікарню закрили, одне слово — влаштуватися на роботу нема де. Дочка й зять зареєструвалися на біржі праці. Та хоч було б на що сподіватися. Село розвалилося, жодних умов для життя, але й виїхати неможливо. За що? Хати у селі стоять порожні...
Окрім дочки, маю ще трьох дітей. Як їм нині допомогти, не знаю, хоча в освіті працював сорок років, п’ятнадцять з них був заступником директора школи. Але пенсію отримую таку само, як і їздовий...

Деренковець Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.