З Великомихайлівкою, селом на околиці Дібрівського лісу, багато різних легенд пов’язано. Тут колись вирувало життя. Сто літ тому в Дібрівці, як звалося тоді село, мешкало мало не вчетверо народу більше, ніж тепер. Саме тут було чи не найбурхливіше на планеті селянське повстання — Махновщина.
Але про це — іншим разом. А зараз хочу згадати комічну пригоду, що сталася у Великомихайлівці. Понад тридцять літ тому оголосили «соціальне відродження села», і тут будували школу, лікарню, магазини, пошту, сільраду, вулиці асфальтували. А на майдані біля клубу встановили для дітвори карусель!
Уявіть: у селі — карусель! То була гордість Великомихайлівки. Мій (нині, на жаль, покійний) товариш юності Володя Бондаренко завідував у тім селі клубом. Він і розповів історію, що трапилася тут у ніч на Різдво не пам’ятаю вже якого року.
Тієї ночі біля каруселі зустрілися два діди — дід Іван і дід Павло. Перший сторожував клуб, другий — продмаг. Десь опівночі вони вирішили разом відсвяткувати. Розпили одну пляшку — мало. «Хороша закуска була!» — пояснював згодом дід Іван. Обидва напередодні закололи вдома кабанців от і прихопили з собою свіжини. Тож довелося дідові Павлу шукати ще одну пляшечку. А може, й не одну. Бо діди навіть співали «Несе Галя воду...»
Коли село вгомонилося, дідам несподівано закортіло покататися на каруселі. Хто перший придумав — вони потім так і не згадали. Але дід Іван знав, де в клубі вмикається рубильник. Складніше було ввімкнути саму карусель, коли діди вмостилися на каруселі один проти одного — для рівноваги.
Кмітливий дід Павло примудрився підтягнутися до щитка... І карусель пішла, набираючи швидкості. «О-го-го!» — закричали діди. Вниз до річки Вовчої покотилася луна. Діди цього не чули. Бо в їхніх вухах свистіло й гуло — так крутилася карусель.
Швидко діди збагнули, що приємного мало. Бо дуже холодно.
— Ой, рятуйте, люди добрі! — першим заволав дід Іван.
— Давай стрибати, поки не подубіли! — закричав йому дід Павло.
— Дурню, вб’єшся! До старості дожив, а розуму не нажив!
— Наче ти нажив!
Потім вони й сваритися перестали. Скільки кружляли діди на вітрі та морозі, ніхто не знає. А вони самі не пам’ятали. На щастя, десь о другій годині ночі звідкись вертався додому Пилип Чемерис, який жив аж у сусідньому селі Орестопіль. Діди на поміч уже не кликали. Просто Пилип, щоб коротше, йшов навпростець —через майдан та й угледів, що кружляє карусель. Зметикував, як її зупинити, і поволік дідів до лікарні.
Їх швидко відігріли. Обидва були тверезі, наче й не пили! Медиків здивувало, що вони нічого собі не відморозили. А село посміялося і потроху почало забувати про карусельну пригоду. Щоправда, селянам було цікаво: а звідки, від якої молодиці, вертався ото так пізно орестопільчанин Пилип Чемерис?
Можливо, хтось і знав, від кого повертався Чемерис. Одначе, як казав мій товариш Володя Бондаренко, це так і залишилося таємницею. А сьогодні цю історію там згадують лише тому, що каруселі у Великомихайлівці давно немає.

Дніпропетровська область.