Щотижня Олексій Іванович приходить до цього горбочка землі, щедро встеленого квітами, на могилу єдиного сина. Приходить з квітами, з вічним болем у серці, з каяттям, якого вже нікому прийняти.
...Олексій став хірургом не за покликанням. Батьків брат, коли племінник успішно закінчив школу, підкинув цю ідею і пообіцяв вступ до медичного інституту. Так і сталося. Старанний і розумний Олексій ловив усе на льоту й вирішив не шукати іншого шляху. Медик? То й медик. Хірург? Хай буде хірург. Утім, спеціаліст з Олексія вийшов непоганий. Ось тільки всі навколо помічали, що надто холодносердим до хворих був. Але пацієнтів в Олексія через це не меншало. Йому надавали перевагу, з ним консультувалися, розшукували навіть у вихідні, якщо була потрібна термінова операція.
Олексій швидко зрозумів свою значущість. І коли завідувач хірургічного відділення обласної лікарні раптово помер, амбітний хірург доклав чимало зусиль, щоб обійняти цю посаду. Очоливши відділення, він навіть найменший вияв непокори серед підлеглих сприймав однозначно: хто не зі мною, той проти.
В родині Олексій Іванович також диктував свою волю. Дружина до цього звикла. Навіщо боротися за свої права, якщо це нічого не змінить? Та й чоловік він не найгірший: все тримається на ньому, дім — повна чаша.
Згодом народився хлопчик Аркадій. Більше дітей тут не схотіли. Навіщо зайві турботи? Одному пристойне життя важко дати. Що вже казати про двох чи трьох? Але дитина, що купалася в надмірних розкошах та увазі, виросла не дуже доброю і чуйною, як дві краплі води була схожа на свого тата. І той, дивлячись, які сюрпризи підносить його улюблене двадцятилітнє чадо, поволі зрозумів, що виховання сина пішло не тим руслом. Та було вже запізно щось змінювати... Отож коли одного весняного вечора на порозі з’явилася вродлива незнайомка із заплаканим дівчам років шістнадцяти й популярно повідомила, що ті можуть готуватися стати дідусем й бабусею, її просто виставили за двері, заборонивши коли-небудь з’являтися на очі їхньому синочкові. Щоправда, Олексій тицьнув Аркадієві в руки зіжмакані папірці зі словами: «Дожени, віддай. Нехай зроблять, що треба».
Після закінчення чергового курсу академії Аркадій повернувся до рідного міста й поринув у розваги, що починалися десь під обід, а закінчувалися на світанку. Батьки дивилися на це крізь пальці, мотивуючи розгульний спосіб синового життя важким навчанням протягом цілого року: мовляв, хай відпочине дитина. Можна було б Аркадію в село до діда заїхати, але допомагати на городі йому не хотілося. Часом юнак не з’являвся ночувати, щоправда, заздалегідь телефонував, щоб батьки не хвилювалися. Тож коли Аркадій повідомив, що на кілька днів їде за місто святкувати день народження друга, відпустили: діло молоде.
...Наступного дня в Олексія Івановича щось не ладналося. Три операції було до обіду. Один з пацієнтів, молодий ще чоловік, не вийшов з наркозу — помер. Зазвичай байдужий до сцен, які влаштовували родичі померлого, Олексій цього разу відчув тягучий біль під серцем. І, мабуть, уперше в житті, подумав, що треба було обрати іншу професію. Перейматися чужим горем не хотілося. Своїх проблем вистачало. Ремонт у квартирі треба зробити, путівки на море дістати, несподіваний сюрприз синові на іменини підготувати. Так думав Олексій, зручно вмостившись у кабінетному кріслі та поклавши ноги на письмовий стіл. З напівдрімотного стану лікаря вивів дзвінок. З пропускника повідомили, що доставлено потерпілих в автомобільній аварії.
«Родичів уже повідомили? — запитав байдуже. — А то ще платити потім не захочуть...» «Документів немає». «Шукайте. І надайте першу невідкладну допомогу. Я через хвилин десять зайду».
Олексій набрав номер телефону доброго знайомого і залишив повідомлення про те, що не завадило б зустрітися. Зазирнув до папок з історіями хвороб.
У кабінет влетіла молоденька медсестра: «Олексію Івановичу, дуже складний випадок. Необхідна ваша допомога. — Дівчина зустрілася із запитальним поглядом лікаря. — Але родичів, на жаль, не знайшли». Хірург невдоволено хитнув головою і пішов за медсестрою.
Картина у пропускнику жахала: суцільне місиво з тіл двох юнаків. Один хвилину тому помер. Над другим ще чаклували медики. «Відійдіть», — наказав. І мало не зомлів. Почорніло в очах, світ перекинувся. Перед ним лежав понівечений металом Аркадій.
...Врятувати хлопця не вдалося. Поховали на кладовищі у дідовому селі. Так захотів Олексій. Щоб з березами, тишею, співом птахів. Хірургічну справу він покинув, тепер ремонтує автомобілі. І щотижня приїжджає сюди, де похована його найдорожча людина.
Хмельницька область.
