Хуторянка

У хутора навіть назви не має. Кажуть, було тут велике поселення, що належало до містечка Букачівці (Рогатинський район на Івано-Франківщині), і звалося воно Каролівкою. Жили тут переважно поляки, але були й українські родини, і змішані. Саме з такої змішаної родини походив чоловік тітки Ганни — Тадей Куйбіда: батько був українцем, а мати — полька. Жили дружно, аж поки у воєнні часи не нацькували два народи одне на одного. І запалала Каролівка... Ті події переорали долі багатьох українців і поляків. Пригадую, років п’ятнадцять тому, перебуваючи у Польщі, познайомилася у приміській електричці із старим колійовцем. Зачувши українську, він присів поруч, а коли довідався, з яких я країв, розчулено тицяв мені до рук паспорт, у якому записано, що він уродженець Букачівців. Я ледве зійшла на потрібній станції, а він зі сльозами на очах щось кричав навздогін, змішуючи українські й польські слова...

Під час «великого переселення народів» виїхали до Польщі батьки, брати і сестри Тадея. А він з братом Казимиром вирішив не покидати рідну землю. Тадей господарював на батьківському обійсті. Уподобав собі Ганну із сусіднього села, з якою разом працювали у радгоспі.

Тітка Ганна, напевне, в молодості була дуже гарна. Бо сліди вроди ще й нині проступають крізь зморшки, та й сині очі зовсім не злиняли: приязно ясніють до кожного, хто завітає на її хутір. Гарна була пара — Тадей та Ганна: вродливі, роботящі, товариські. Збудували хату та й зажили. Одна прикрість — не дав Бог діток. Тадей, який був із багатодітної родини, тужив, але жодним словом не дорікнув дружині. А що вдачу мав товариську, умів звеселити компанію жартами й приповідками, то його частенько запрошувати на весілля тамадою. Де весілля, там і чарка, і не одна... Якось, повертаючись з гостини, Тадей додому не дійшов.

З тих пір і вдовує тітка Ганна. Не раз мала змогу змінити свою долю, та не судилося. Років з десять тому сватав її австралієць. Сам він місцевий, але воєнне лихоліття занесло його на далекий континент. Дружина померла, діти дорослі, тож надумав одружитися вдруге, але тільки з українкою, тому приїхав шукати наречену у рідні краї. Ганна одразу йому сподобалася, обіцяв її шанувати, казав, що хоч на старість вона собі заживе. А що мови англійської не знає, то вивчить з часом, та й українців в Австралії багато.

Тітка Ганна наважилася, вже й документи почала готувати, але як уявила себе за морями—океанами... Це ж і поховають її у чужій землі. А тут ще одна з сестер, чиїй родині допомагала хутірськими харчами, почала примовляти: «На кого ти мене залишаєш?» Ганна не витримала докорів власного серця і написала відмову в Австралію.

Може й шкодує, та каже, що така, мабуть, її доля. Як живеться господині хутора? Сумно, бо нема з ким словом перемовитися. Влітку ще сяк-так. Стежкою через ліс вкорочують шлях до залізничної станції мешканці сусіднього села. Чи в поле хто їде, то заверне до тітки Ганни свіжої водиці набрати. А вона ще пригостить яблуками і грушами із старого саду, запропонує чаю запашного з лісових трав.

Інколи влітку до сусіднього обійстя, котре пусткою стоїть вже багато років, приїжджають далекі чоловікові родичі. Ото вже радіє тітка Ганна, поспішає із своїми гостинцями. Допоможе поратися у саду і на городі, та все перепитує, коли ще приїдуть, бо хоч наговориться, як вона каже, на тиждень.

Господарство в Ганни Антонівни невелике: дві кізки й цапок, пес Мультик, кішка, кілька курок, а ще городу з 40 сотих, які обробляє вручну. Від колись потужного насінницького радгоспу, де вони з чоловіком працювали, не залишилось ні кола ні двора. Тваринницькі ферми давно розібрали. За радгоспні борги і її покарали: знеструмили хатину, бо була на одній лінії з радгоспними приміщеннями. Находилася тоді тітка Ганна по інстанціях, поки знову світло ввімкнули. Телевізор для неї — єдина розрада. Будь-яку серію популярного серіалу до дрібниць переповість. І за політикою стежить. Інколи дивуєшся, як може літня жінка, у якої доступ до інформації обмежений, давати таку точну характеристику нашим політикам? І не задурманять її ні гасла, ні реклама. У тітки Ганни — своя думка.

Ходити їй дедалі важче. Болять ноги. Тільки у неділю до церкви та в базарний день, щоб щось купити, спускається тітка Ганна зі своєї гори (тут найвища географічна точка місцевості, в ясну днину Карпати вдалині синіють). Кликали її поселитися ближче до людей, але вона не хоче нікому заважати.

Немає на хуторі телефону, й соціальні працівники сюди не навідуються. Хіба контролер з електрики прийде раз у місяць, щоб зняти показники лічильника. Ця служба працює чітко. Взимку, як замете снігами її хутір, рідко хто протопче сюди стежину. «Лише я та Господь», — каже Ганна Антонівна. Чого тільки не передумає довгими вечорами. Та на долю не нарікає...

Івано-Франківська область.