Катерині Юхимівні Груценко (Папановій) уже за 90. І хоч долі барвисте полотно зіткане не тільки з любові, її чорного волосся ледь торкнулося срібло літ. Білосніжна усмішка, як і в юності, осяває все навкруги. А ордени і медалі видзвонюють на грудях малиновим дзвоном, ніби повідаючи про фронтові дороги жінки.

Війна перекреслила всі її надії, змусила змінити мирну стезю фінансиста на воєнну — радиста-кодувальника. У перші дні лихоліття у полотно долі студентки другого курсу Барнаульського фінансово-економічного технікуму Катерини Папанової вплівся чорний стіжок — загинув чоловік. Тоді й пішла у школу молодших авіаспеціалістів, а звідти — на фронт.

І досі не може згадувати без щему останні слова льотчиків: «За Батьківщину», «Прощай, мамо», які лунали під час смертельних боїв з «месерами», бо розуміла, що льотчик ними завершує свій останній політ. Тоді збирала всю свою волю і слухала, слухала, фіксуючи кожне слово, адже у небі тривав бій. І коли літаки йшли на інші завдання, не вступаючи у сутичку, радистка теж супроводжувала їхній політ.

Погляд жінки тепліє, коли вона говорить про свою сестру Олександру, котра служила в частині далекої бомбардувальної авіації, про найкращу подругу Тасю Завізіон, після смерті якої у листі до її матері просила називати її дочкою.

Із тяжкими боями батальйон, що входив до складу Першої повітряної армії, якою командував генерал-лейтенант М. Громов, просувався на захід. Радистка уміло забезпечувала зв’язок з полками Василя Сталіна-Джугашвілі  «Нормандія—Неман». А 40 років по тому французький льотчик подарує їй книжку «Нормандія—Неман» із дарчим написом і передасть велику ляльку від своєї дружини для російської Катюші, яка забезпечувала надійний зв’язок льотчиків із землею.

Фронтові дороги пролягли через Москву, Калугу, Малоярославець, Єльню, Смоленськ, Борисов, Мінськ, Вільнюс, Каунас. До Кенігсберга Катерина Папанова не дійшла 14 кілометрів — була тяжко поранена під час обстрілу аеродрому. Війна для неї закінчилась у квітні 1945-го.

Кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. У госпіталі зустріла свого судженого — Федора Груценка. Там і побрались. А потім у Балті, куди привіз її Федір, вони звели своє гніздечко, виховали трьох синів, якими нині пишається Катерина Юхимівна. Старший Анатолій вийшов на пенсію з посади директора одного з великих молочно-переробних підприємств, Сергій — полковник у відставці, Віктор — доктор технічних наук, успішний бізнесмен, політик. Тішиться Катерина Юхимівна онуками і правнуками.

Маючи велику сім’ю, вона отримала вищу економічну освіту, понад 40 років працювала бухгалтером в Балтському ПМК-252 і займалась громадською роботою, як, власне, і зараз — у районній ветеранській організації.

До бойових додались нагороди мирних буднів. І сьогодні Катерина Юхимівна у строю. Мудра і ділова, підтягнута і струнка. «До речі, волосся я не фарбую і зуби маю свої! Ось тільки погано стала чути. Та в мене є слуховий апарат, який уміє слухати», — сміється Катерина Юхимівна.

Балтський район

Одеської області.

На знімку: полковник у відставці Катерина Груценко за переглядом фотографій фронтових літ.

Фото автора.