У столітнього вінничанина Георгія Дев’ятисильного найяскравіший спогад життя — кохана дружина. Вона загинула разом з малою дитиною під час евакуації. Поїзд, на який провів їх він — тоді молодий офіцер — з повітря знищили фашистські бомбардувальники. Коли командир підрозділу повідомив про це, Георгій умить посивів. Більше він не одружувався. І досі один.
Попри літа, у довгожителя непогана пам’ять. Він охоче спілкується з кожним, хто ступає на поріг його однокімнатної квартири. Про що б не говорив, не втрачає нагоди згадати про найдорожчу людину. А це ж скільки часу минуло!..
— Доживете до ста років, тоді самі переконаєтеся, що кохання не зникає навіть у такому віці, — каже чоловік, а його добрі очі випромінюють ніжність. — І це правда! Деякі люди з роками соромляться про це говорити, але знаю — вони відчувають саме так. А мовчать тому, що дехто з молодших за віком, коли чує від старих про любов, бере їх на кпин. Мовляв, згадала баба, як дівкою була. Таким я бажаю, щоб доля відміряла їм стільки років, як нині мені, і щоб вони так само не втратили здатності зберігати в душі іскорки далекої молодості. До речі, саме це багато в чому мене тримає на світі.
За словами співрозмовника, дружина в нього була не тільки красива, з чуйним серцем, а й талановита піаністка. Вона закінчила Московську консерваторію. «Війна обірвала наше кохання, — зітхає ветеран. — Залишився я один. Бувало, хотілося когось зустріти. Але ніхто не міг зрівнятися з моїм першим коханням».
З рідних у Георгія Івановича — брат. Але він живе далеко, у Владивостоці. Нині йому 96 років. Спілкуються не часто, бо листи йдуть довго. Буває, балакають по телефону. Розмови коштують дорого, тому роблять це рідко.
— Нещодавно брат дзвонив повідомити, що його кладуть у лікарню, — каже Георгій Іванович. — Мабуть, ще не підлікувався, бо більше нічого не повідомляв.
Напередодні свята Перемоги спитав довгожителя про його фронтові дороги. Співрозмовник відповів без лукавства:
— Якщо ви хочете почути про те, як я ходив в атаку чи брав у полон фашистських генералів, то мушу вас засмутити. Наш підрозділ воював із фашистами по-своєму. Я служив в інженерних військах. Перед війною закінчив Московський інститут залізничного транспорту, тож не дивно, що доручили відновлювати зруйновані мости, залізничні колії. В яких умовах це відбувалося, неважко здогадатися. Вибухи снарядів, свист куль — усе це і досі стоїть перед очима або вчувається. Контузію довелося лікувати у військовому госпіталі.
Сусідка Світлана Чернієнко, яка часто спілкується з Георгієм Івановичем, каже: він — надзвичайно інтелігентний. «З усіма такий ввічливий, — ділиться пані Світлана. — Повага до людей — це в нього в крові. До всіх звертається тільки на «Ви». Він у курсі подій у державі. Завжди переглядає телевізійні новини. У такий час просить, щоб його не турбували навіть по телефону».
На запитання, як оцінює нинішні події в Криму та на сході України, відповідає так: «Якби люди більше любили одне одного, мали доброту в серці, про війну ніхто б не думав. Коли любиш, зброя не потрібна».
На думку довгожителя, крім любові, вік людині продовжують рух і нежирна їжа. Навіть у день свого сторіччя — 7 квітня — Георгій Іванович зробив традиційну 15-хвилинну зарядку, пішов на прогулянку. Сусіди бачать його у дворі майже щодня, хоча проживає ветеран у багатоповерхівці на четвертому поверсі.
— Всевишній нагородив мене незвичним прізвищем — Дев’ятисильний, тож маю відповідати такому статусу, — усміхається на прощання довгожитель. І радить кожен день наповнювати любов’ю і добрими справами.
Вінниця.
На знімку: у свої сто років вінничанин Георгій Дев’ятисильний робить зарядку і виходить на прогулянку.
Фото автора.
