— Дивись, Фросю, пташки відлітають!
— Хто відлітають?
— Та он, дивися, пташки летять!
— Як летять?
— Мабуть, на крилах, а так — хто його знає.
Чудовим осіннім днем на лавці від нескінченних буденних справ відпочивали дві сільські бабусі: підсліпувата й глухувата Фрося та Малашка. Друга, хоча й була старша за Фросю, у свої 82 добре бачила і чула. І поговорити любила, тільки слухай:
— Учора на сонці картоплю просушила, вона в мене вже в печінках сидить, сьогодні перебрала й у торби поскладала. Втомилася, та й сонце за обрій сховалося, час відпочивати. Добра картопля вродила, велика... Та я ж тобі її учора показувала.
Вийшло у баби Малашки п’ять мішків картоплі, хоча город і невеликий. Стара Малашка знала, як вирощувати її: садила сама, а копати онук із міста приїжджав. Жили і Малашка, і Фрося самі, бо їхні діти ще змолоду поїхали до міста на навчання, там поодружувалися і назад у рідне село не повернулися. Тільки інколи приїжджали онуків показати.
...На небі плила невеличка сіренька хмара, але вона несподівано загриміла, обіцяючи дощ. І дві бабусі подибали до своїх осель. Баба Малашка, випивши ліки (спину ломило на дощ), вирішила відпочити, вимкнула світло, переодяглася і, закутавшись у теплу ковдру, задрімала.
Прокинулася несподівано. У місячному сяйві годинник показував другу годину ночі, старенький Рябко чомусь жалібно скавчав під самим вікном. Малашка прислухалася: надворі щось грюкало й чулися чоловічі голоси. Бабуся зрозуміла, що це прийшли по її єдине добро — картоплю. Вона вмикнула світло надворі і, вхопивши коцюбу, вискочила з хати. Два мішки з картоплею вже стояли коло хвіртки, біля них вовтузився немолодий незнайомий чолов’яга середнього зросту. Бабця Малашка зарепетувала:
— Ой, лишенько! Все, що погано лежить, тягнуть! Нюх собачий мають, а поваги до старих немає! Пожалійте стару людину, сама ж садила, сама ж поливала. Бовдури!
Із сараю вийшло ще двоє дебелих розбійників, один із них посунувся до бабки: «Мовчи, стара, бо вб’ю!». Інший злодій витяг третю торбу й намагався закинути її на спину.
Обурена бабуся (де й сили взялися!) підскочила і гепнула його коцюбою по голові. Від несподіванки та болю злодій спіткнувся, не втримав рівноваги й розпластався посеред двору. Привалений мішком, знепритомнів.
Другий чоловік сердито загарчав і чітким рухом вирвав із рук Малашки примітивну зброю. Стара зойкнула й позадкувала до сараю. Злодій не встиг навіть нічого зрозуміти, як відчув надзвичайно сильний біль — схопивши вили, Малашка ширнула його в живіт.
Третій соловей-розбійник тікав так, немов земля під ногами горіла. А Малашка, віддихавшись й для певності зв’язавши ноги обом непроханим гостям, пішла до Фросиного будиночку, де був єдиний на все село працюючий телефон.
Через півгодини міліція записувала Малашчині свідчення, а «швидка допомога» забирала двох поранених злодіїв. Третього правоохоронці перехопили недалечко. Розбійники виявилися мешканцями сусіднього села, які вже не вперше грабували старих людей.
Зранку все село гомоніло про нічні події. Бабця Малашка — як героїня — була в центрі уваги. І вже вкотре розповідала про лиходіїв: «Отож, кажу, катюзі по заслузі!»
Красноармійськ
Донецької області.
